Василь Карп'юк - Ще літо, але вже все зрозуміло

А ось пише людина, з якою особисто не знайомий. Теж вірші показує. Гарні. Але щоб зробити такий висновок, треба їх прочитати і відволіктися від письма. Ну й дарма. Людині приємно. В цьому випадку краще читати, ніж писати. Бо чи комусь буде так само приємно від цього мого тексту, як від схвального відгуку, — не знаю.

Вже не знаю тих часів, коли листування було найдоступнішим і найоперативнішим способом спілкування між людьми, які далеко одне від одного. Однак час від часу навіть паперові листи надходять. Найчастіше, це друзі надсилають книжки. Та завжди приємно, коли ще вкладена листівка з якимось текстом. Хоч найчастіше не знаю, що на то відповісти, але таки гарно має бути просити: «Напиши мені листа».

На початку літа, або й у кінці весни, я сидів раннього ранку на ґанку перед тим, як піти на роботу, і думав, що скоро буду, як вони, он ті перехожі. Ще якихось півгодини, і крокуватиму до праці. Так само, як он той чоловік, позіхатиму. Точно так, як он та голінаста панна, дивитимуся на екран телефону, щоб підтвердити своє невстигання. Але в той момент — ще ні. Сидів на ґанку, навіть посьорбуючи каву і навіть із цукром.

«Ви, що поспішаєте, будьте обережними, дивіться під ноги… Я скоро вас наздоганятиму», — думалося, коли писав подрузі листа. Якось перед тим я вже написав їй одного листа, а тоді захотів написати знову, хай якою непотрібною виглядала затія. Адже десь невдовзі вона мала приїхати до Франківська і ми змогли б говорити наживо. Врешті-решт, міг просто набрати її номер і сказати щось. Але нічого важливого не мав на думці, тому якось дивно було б просто привітатися. Спитати, як справи? О, так. Звісно! Добре. Ми ж і по телефону спілкувалися, може, якийсь один раз. Дзвінок був би ще недоречнішим за листа.

Вона дуже любить читати чужі листування. Всяких письменників, ще когось письменного. Любить відвертість? Зможе про це написати у своїй відповіді. Бо, справді, письменник у листуванні може бути набагато відвертішим, ніж у літературних творах, які він довго обдумує. Водночас, кожен лист також належить літературі, бо якщо хтось читатиме твої твори, то, дуже ймовірно, зацікавиться й листуванням. Отже, листування — це така собі біля-література.

Так думав тоді, але так і не дописав. І листів до тієї подруги більше не було, хіба якісь повідомлення. Може, справді треба було дочекатися цієї осені. Подивимося, якою буде її відповідь. «Осені чи подруги?» — спитаєте ви. «Хоча б чиясь…» — відповім.

От тобі й на! Хоч ніби й нічого. Але таки довелося знову вставати рано-рано, йти через усе місто на автостанцію і сідати на один з перших автобусів із Франківська до Коломиї. Бо вчора не вийшло поїхати, як зазвичай їду в п’ятницю після роботи, тому мусив нині. А конче треба, бо вдома є робота.

Ще сутінки, двірники замітають вулиці, але на вокзалі рух. Добре, що був автобус і швидко поїхали. Поступово розвиднювалось і вже хотілося дістати книжку для читання, але за кількадесят кілометрів до Коломиї трохи затуманилось. А потім чимраз більше. Так що водій бачив попереду не більш як на десять метрів. Тому їхав уже повільніше. Але я ж заздалегідь вибрався, тому навіть якщо поїздка триватиме довше, ніж зазвичай, то все одно встигаю на автобус «Коломия — Шипіт», який рушає на гори о дев’ятій.

Вийшов на автостанції в густу мряку. На дев’ятій платформі, де має бути мій транспорт, уже зібралося трохи людей. Ще досить рано, а вони вже скупилися і готові вертати додому. В суботу в Коломиї великий базар, тому найбільше їдуть на закупи саме в цей день. У дитинстві мама теж возила нас із сестрою до Коломиї купувати новий одяг перед святами чи школою саме в суботу. В цей день є все і кожен купує, що кому треба.

Он у колі п’ятеро людей, а перед них на землі лежать мішки і рухаються. Всі вони придбали малих поросят. З-під одного мішка вже потекло. Що ж — природа! А он і з-під другого… Колоритне буде товариство, подумалося. Це чотири старших чоловіки. Трохи втомлених часом і роботою, зморшкуватих. Двоє з них курять. І жінка років за тридцять. Ще молода ґаздиня. Могла й чоловіка чи тестя відправити по порося. Але ні — сама йде. Не встидається. Бо коли доходить до того, що треба ковбасу їсти, то ніхто не встидається. Так казав наш сільський ветеринар, коли мене підлітком уперше залучили до оперування свині.

Напівлежма клали драбину, витягували на неї свиню, задні ноги прив’язували до драбини, а передні тримали. Одну я, а іншу — тато. А ветеринар вирізав кортячки. Коли вони є, то свиня хоче до кнура, нервується, носиться царком (відгороджене місце у стайні) і худне. А коли вирізати кортячки, то свиня спокійна і сало на ній наростає на долоню. То так є у всьому: якщо хочеш ковбасу їсти, треба спочатку багато натрудитися для того, і не завше ця праця приємна.