Ник Ремени - Святі і грішні

Починав з жартів і анекдотів, а до вечора вже міг потриматися за ніжку. Залежно від поведінки жінки відсилав Івана додому, а сам сідав за кермо автомобіля або вони доїжджали до райкому і розходилися додому.

Одна така молода особа, якій вдалося кілька разів побувати в інтимних стосунках із самим Першим, признавалася подругам, що для неї нині рік особливий — щасливий.

Микола Антонович мав звичку підвозити людей. Чекає людина автобус. Чекає на повороті, голосує. Добиратися додому треба за десятки кілометрів. А тут порожній УАЗ. Будь ласка, сідай.

Пасажири задоволені, хоча не знають, з ким розмовляють. Микола Антонович запитання потрібні їм підкидає. В результаті, має повне уявлення про обстановку в районі безпосередньо від рядових трудівників.

Якщо в машину сідають молоді, цікаві жінки, там розмова особлива. Жарти, анекдоти, відверті загравання. Перший не цурався простого народу. Іноді випадкові знайомства переходили в стійкі зв'язки на різних рівнях відносин. Кому просто кивав недбало, кому тиснув руку і казав «Здрастуй!», а з ким не раз виїжджав на природу.

Так познайомився з молодою вчителькою Ніною. Їхав у колгосп. Мела завірюха, УАЗ ледве просувався засніженою дорогою. Попереду — якась темна пляма. Ледве пересувається по снігу. Йде, хитається.

Зупинився, запросив у машину. В салон ввалилася вся в снігу в дублянці з капюшоном, в зимових шкіряних чоботах, русява, дуже приємна фігурою, а, особливо лицем, дівчина. Розігрілася від ходьби, як добре розтоплена піч, хоча порядком втомилася.

— Вибачте, — струшувала сніг з одягу, — сильно мете.

Клоков дивився на молоду жінку, з насолодою вдихав аромат дорогих парфумів.

— За що? Зима на дворі, сніг. З урожаєм будемо, — посміхнувся він їй.

— Пройшла кілометрів вісім, та стільки ж ще, мабуть, добиратися, — пояснила, продовжуючи струшувати сніг з одягу.

— Щиро співчуваю. Мені теж доводилося топати і по снігу, і по грязі. Розумію, що це таке. Особливо для молодої жінки, як ви.

Відповіла вдячним поглядом світлих очей, посміхнулася. Витирала хусточкою мокре від розталого снігу лице, округлі червоні щоки, рівний носик.

«Красуня» — подумав Клоков.

Микола Антонович розпитав у неї, хто, де працює, звідки і куди йде. Все розповіла. Закінчила педінститут, другий рік вчителює в місцевій школі. Живе тільки роботою.

Вечорами в їх селі нікуди податися. Близьких і знайомих немає. Єдина втіха — телевізор. Але і він нещодавно зламався. Не може відремонтувати.

А тут ще немає відбою від голови. Старого шкарбуна. Набрид залицяннями. Багато молодих спеціалісток зіпсував. Ось і нахабніє. Знає. Від нього нікуди не дінешся. Рано чи пізно з поклоном прийдеш. Не вирішиш без нього побутові питання.

За розмовами проїхали кілька кілометрів. Микола Антонович розсмішив Ніну жартами-примовками. На відміну від неї, він ніколи не нудьгував. Працювати в районі йому дуже цікаво. Дні пролітали швидко, змінювалися, як у калейдоскопі, один іншого краще.

… Машина виїхала на розвилку. Загальмував УАЗ. Роз'яснив ситуацію попутниці:

— Мене чекають на фермі. Зустріч з тваринниками.

Подивився, як зажурилося личко Ніни, яка не поспішала виходити з машини, продовжив:

— Що робити, не знаю.

— Довезіть до місця. Вік буду вам вдячна.

— Що не зробиш заради красивої жінки. Так і бути. Підвезу, — вирішив він, розуміючи, що спізнюється на зустріч з тваринниками.

Він не допускав ніяких запізнень. За це карав інших і сам намагався подавати приклад. Але як можна відмовити такій симпатичній жінці?!

Повернув у праву сторону, де на височині знаходилося невидиме за снігом село. Через кілька хвилин вони вже заходили в одноповерхову будівлю — в гуртожиток. Його побудували зовсім недавно з ініціативи відділу пропаганди і агітації райкому, як будували столові і кафе, будинки культури, фельдшерсько-акушерські пункти та лікарні, школи.

Взяти гуртожиток. Раніше молоді фахівці проживали в приватних будинках селян, як правило, у самотніх бабусь. І перші, і другі відчували масу незручностей. Тепер становище змінилося. Менше фахівців стало тікати з села після обов'язкового відпрацювання.

По довгому вузькому коридору підійшли до кімнати Ніни. Вона відкрила двері, запросила Клокова в приміщення. Там стояли дерев'яне, акуратно заправлена ліжко, стіл, тумбочка з телевізором, кілька стільців.

«Скромно, але зручно», — подумав Клоков і промовив:

— Ташкент, справжній Ташкент. Навіть не віриться, що за вікном така заметіль.