Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

Тепер Анна більше за все боїться того, що насправді винна.

У ті перші декілька днів після викрадення Кори Анна була впевнена, що її забрав хтось чужий, — то були важкі дні: необхідність протистояти підозрам поліції, громадськості, рідної матері. Вони з Марко витримали це тільки завдяки переконанню, що не винні. Вони зробили єдину помилку: лишили дитину саму. Та не без нагляду.

Але тепер, через те, що сталося іншої ночі, перед тим як вона заснула на канапі, вона сплутала пошуки підтверджень зради Марко з пошуками Кори. Реальність викривилася. Вона пам’ятає, як думала, що це Синтія вкрала її дитину.

Хвороба повертається. Коли саме це сталося?

Здається, вона знає коли. Вона повернулася в ніч викрадення, після того як ударила Кору. Вона загубилася в часі. Вона не знає, що відбувалося.

Усвідомлення того, що це саме вона зробила, тепер майже приносить їй полегшення. Краще думати, що Кору швидко вбила рідна матір, у дитячій кімнаті під поглядом знайомих іграшкових баранчиків, ніж вважати, що її забрав монстр, який діймав її, лякав і мучив.

Анні слід зателефонувати матері. Мати знала б, що робити. Але Анна не хоче телефонувати їй. Мати теж намагатиметься усе приховати, вдаватиме, що нічого не було. Як і Марко. Усі вони намагаються приховати те, що вона зробила.

Вона цього більше не хоче. Вона мусить розповісти поліції. І вона має зробити це зараз, перш ніж хтось спробує зупинити її. Вона хоче, щоб усе відкрилося. Вона більше ані секунди не може витримувати брехні й недоговореності. Їй необхідно знати, де її дитина, де її останній притулок. Їй необхідно останній раз потримати її на руках.

Вона визирає на вулицю з вікна спальні. Репортерів не видно. Вона швидко вдягається та викликає таксі до поліцейського відділка.

Їй здається, що машини дуже довго немає, та вона нарешті прибуває. Анна сідає на заднє сидіння, почуваючись дивно, але рішуче. Вона хоче покласти цьому край. Вона розкаже їм, що трапилося. Вона вбила Кору. Марко, мабуть, домовився про те, щоб її тіло сховали, а потім попросили викупу, щоб збити поліцію з пантелику. Він має припинити їй брехати. Він має сказати їм, де сховав тіло Кори, і тоді вона нарешті дізнається. Вона хоче знати, де її дитина. Вона вже не може перебувати у стані невідомості.

Вона не може сподіватися, що хтось розповість правду, доки вона сама не зробить перший крок.

Коли вона прибуває до відділка, жінка у поліцейській формі за конторкою дивиться на неї не без хвилювання.

— З вами все гаразд, мем? — питає вона.

— Усе нормально, — швидко відповідає Анна. — Мені потрібно поговорити з детективом Ресбаком. — Її голос звучить якось дивно, навіть для неї самої.

— Його немає на роботі. Сьогодні ж неділя, — каже жінка. — Зараз подивимось, можливо, я зможу додзвонитися йому.

Після короткої розмови по телефону вона кладе слухавку і каже:

— Він уже їде. Буде тут за півгодини.

Анна нетерпляче чекає, її свідомість у перезбудженому сум’ятті.

Ресбак з’являється швидше, ніж за півгодини, вдягнутий у повсякденні штани кольору хакі та літню сорочку. Він виглядає зовсім інакшим. Анна звикла бачити його в костюмі. Це її дезорієнтує.

— Анно, — каже він, уважно дивлячись на неї очима, які помічають кожну дрібницю. — Чим я можу вам допомогти?

— Мені потрібно поговорити з вами, — швидко каже Анна.

— Де ваш адвокат? — питає Ресбак. — Мені повідомили, що ви більше не говоритимете зі мною без адвоката.

— Обійдуся без адвоката, — наполягає Анна.

— Впевнені? Може, варто зателефонувати йому? Я можу зачекати.

Адвокат просто завадить їй сказати те, що вона хоче.

— Ні! Я впевнена. Мені не потрібен адвокат. Він мені не потрібен — і не телефонуйте моєму чоловікові.

— Ну добре, — каже Ресбак і повертається, щоб провести її довгим коридором.

Анна йде за ним в одну з допитних кімнат. Вона починає говорити ще до того, як сідає на стілець. Він просить її зачекати.

— Для протоколу, — каже їй Ресбак, — будь ласка, назвіть своє ім’я, дату й засвідчіть той факт, що вам радили зателефонувати адвокатові, але ви відмовилися.

Після того як Анна це робить, вони починають.

— Чому ви сьогодні тут? — питає детектив.

— Я прийшла зізнатися.

Детектив Ресбак уважно дивиться на Анну. Вона помітно стривожена, викручує собі руки. Її зіниці розширені, обличчя бліде. Він не знає, чи варто продовжувати. Вона офіційно відмовилася від послуг адвоката, на камеру, але він не впевнений, що в її психічному стані можна прийняти зважене рішення. Втім, він хоче почути, що вона скаже. Зізнання завжди можна відхилити, як вони, скоріше за все, і зроблять, але він має вислухати її. Йому цікаво знати.