Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Я не знаю, в який саме спосіб ви мені допомагаєте, але це факт. Зараз мені бракує сил, аби аналізувати, як вам це вдається. Можливо, досить вже того, що ви сидите тут зі мною, ось і все. А я тим часом роблю те, що маю робити.

— Стривайте, — похитала головою Керол, — мені це не подобається. Це непрофесійний і навіть неетичний підхід до справи. Ви витрачаєте гроші на зустрічі з тим, хто не володіє спеціальними знаннями в необхідній галузі. І то чималі гроші, адже мої послуги коштують дорожче, аніж послуги психотерапевта.

— Зовсім ні, я вже про це думав. До чого тут неетичність? Ваш клієнт потребує вашої допомоги, бо вважає її ефективною. Я готовий підтвердити це на офіційному рівні. Про те, дорого це чи ні, і говорити не варто, якщо врахувати податки. Мій рівень прибутків передбачає, що незначні медичні витрати не відшкодовуються, а от юридичні — так. Керол, витрати на ваші послуги відшкодовуються на сто відсотків! Це значно дешевше, аніж звертатися до психотерапевта, однак я залишаюся з вами не з цієї причини! Ви єдина людина, яка здатна мені допомогти!

У такий спосіб Маршал переконав Керол не відмовлятися від їхньої співпраці. Їй не треба було докладати особливих зусиль, аби зрозуміти його проблеми, — поступово він змалював їх усі. Подібно до більшості талановитих адвокатів, Керол пишалася своїм умінням вести записи, і невдовзі її нотатки перетворилися на докладний перелік важливих запитань. Чому Маршал не бажає звернутися по допомогу до когось іншого? Чому в нього так багато ворогів? З якої причини він настільки нетерпимий до інших психотерапевтів і чому їх засуджує? Цей чоловік критикує все і всіх, не оминаючи ані своєї дружини, ані Бета Томаса, ані Еміля, ані Сета Панде, ані колег чи студентів.

Керол не втрималася й запитала його про Ернеста Леша, зауваживши, буцімто один із її друзів має намір до нього звернутися, тож вона вирішила почути думку Маршала з цього приводу.

— Гм… знаєте, Керол, це має залишитися між нами… але я б не радив до нього звертатися. Ернест — розумний і кмітливий чоловік, який має ґрунтовний досвід досліджень у галузі психофармакології. У цьому він справжній експерт — жодних сумнівів. Та коли йдеться про психотерапію… гм… я сказав би, що він і досі вчиться… і остаточно не визначився. Його головна проблема полягає в тому, що він не отримав повноцінної підготовки як психоаналітик, за винятком моєї супервізії, яка теж тривала недовго. До того ж, я гадаю, він ще не досить зрілий, аби пройти правильну підготовку: Ернестові бракує дисциплінованості й поштивості, йому притаманне своєрідне «іконоборство». А найгірше те, що він пишається своїм бунтарством і намагається виправдати його, називаючи себе «новатором» чи «експериментатором».

«Недисциплінований! Непоштивий! Іконоборець!» — Керол зрозуміла, що в її очах акції Ернеста піднялися на кілька пунктів.

Наступним у її переліку після недовіри й зарозумілості зазначався сором. Глибокий сором. «Можливо, зарозумілість і сором — це брат і сестра?» — міркувала Керол. І, якби Маршал не засуджував інших, йому не була б притаманна така вимогливість до самого себе? Чи навпаки? Якби він не був таким вимогливим до себе, імовірно, він значно поблажливіше ставився б і до інших людей. Дивовижно — саме це й намагався їй пояснити Ернест! То були його слова!

Насправді ж вона бачила в Маршалі саму себе. Скажімо, його гнів — незгасний вогонь, зацикленість, одержимість ідеєю помсти — усе це нагадало їй про розмову з Нормою та Гізер після того, як її покинув Джастін. Невже вона справді замислювалася над ідеєю найняти того, хто завдав би йому шкоди, побивши залізними ланцюгами? Невже це вона знищила файли в його комп’ютері, пошматувала одяг, розбила дорогі спогади з дитинства? Тепер це все видавалося нереальним, немовби трапилося тисячу років тому. Джастінове обличчя поступово зникало з її пам’яті.

Як же їй вдалося так змінитися? Можливо, це трапилося завдяки зустрічі з Джессом? Чи допомогло те, що вона нарешті вирвалася із задушливого шлюбу? А тоді вона згадала про Ернеста… Невже, попри все, він, мов справжній контрабандист, приносив на сеанси часточки реальної терапії?

Керол намагалася переконати Маршала в тому, що лютувати безглуздо, зауважувала самодеструктивний характер цього відчуття. Та все було марно. Подеколи їй хотілося передати йому часточку спокою, що його нещодавно вдалося віднайти. А подеколи їй уривався терпець — Керол хотіла добряче труснути Маршала, аби той отямився. «Облиш це! — хотіла крикнути вона. — Невже ти не бачиш, до чого призводить твоя ідіотська лють і пиха? Ти втратив усе: спокій, сон, роботу, шлюб, друзів! Отямся!» Та, звісно, це не допомогло б. Вона чудово пам’ятала, як сильно жадала помсти ще кілька тижнів тому, тож могла зрозуміти, чому Маршал лютує. Та водночас Керол і гадки не мала, як йому допомогти.