Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Маршал підняв голову. Він, мабуть, уперше усвідомив, що втратив дев’яносто тисяч доларів.

— Отже, це все? І за це я заплатив п’ятсот доларів? За вашу казочку про цеглину й відеокамеру?

— Доку, вас обчистили, а ви приходите до мене без жодної інформації, жодної зачіпки… у вас нічого немає… і ви просите мене про допомогу. Я витратив на вас власний час і час своїх працівників, це коштувало п’ять сотень. Я ж вас попереджав. Та ви не можете зв’язувати мені руки й не дозволяти робити мою роботу, а тоді скаржитися, що я не відпрацював зароблене.

Я розумію, що ви розчаровані, на вашому місці так почувався б кожен. Однак ви маєте дозволити мені використовувати всі методи, або його впіймати, або ж просто відмовтеся від цієї ідеї.

Маршал мовчав.

— Хочете пораду? Маятник хитнувся — і вже нічого не вдієш, про гроші краще забути . Вважайте, що отримали урок від життя.

— Гаразд, Бете, — мовив Маршал через плече, ідучи до виходу, — але я йому цього не подарую. Цей покидьок не на того нарвався.

— Доку! — гукнув до нього Бет, коли той уже спускався сходами. — Якщо хочете погратися в «Самотнього рейн­джера», то не варто! Цей хлоп набагато розумніший, аніж ви! Набагато!

— Пішов ти, — буркнув Маршал, виходячи на Філлмор-стрит.

Додому він ішов пішки, ретельно міркуючи над тим, що робити далі. Пізніше того ж вечора він зважився на рішучий крок. Спочатку зателефонував до компанії «Pac Bell» і попросив встановити додаткову телефонну лінію з голосовою поштою та номером, що не зазначався в довідниках. Відтак надіслав факс — прохання опублікувати оголошення в наступному номері «Psychiatric News» Американської психіатричної асоціації. Примірники цього видання щотижня отримували всі психоаналітики країни.

УВАГА! Чи звертався до вас по допомогу пацієнт, який хотів би пройти короткий курс психотерапії: багатий, привабливий, стрункий чоловік у віці близько сорока років; має проблеми з дітьми та нареченою; прагне вирішити питання з розподілом майна та шлюбною угодою; пропонує спільні інвестиційні проекти, подарунки, організацію курсу лекцій, названих на вашу честь? Вам може загрожувати небезпека. Зателефонуйте за номером 415-555-1751. Конфіденційність гарантується.

Найжахливіше Маршал почувався вночі. Тепер він міг заснути тільки завдяки сильному снодійному. А вдень тільки те й робив, що згадував кожну хвилину свого спілкування з Пітером Макондо. Подеколи він блукав нетрями спогадів, вишукуючи бодай якусь зачіпку, а подеколи уявляв, як помститься Пітерові: дочекається його в якомусь лісі, а тоді битиме, доки той не знепритомніє. Іноді він просто лежав у ліжку, картаючи себе за свою дурість та уявляючи, як Пітер з Адріаною весело махають йому на прощання, проїжджаючи повз нього в новенькому «порше», придбаному за дев’яносто тисяч доларів.

Удень теж було кепсько. Попри дві чашки еспресо, «похмілля» від заспокійливого тривало аж до обіду, і тільки тоді, доклавши неабияких зусиль, він міг проводити сеанси з пацієнтами. Маршал повсякчас уявляв, як забуває про роль психотерапевта й говорить пацієнтові все, що спадає на думку. Йому хотілося сказати: «Припини скиглити» чи «Не зміг поспати якусь годинку — і називаєш це безсонням? Чорти б тебе вхопили, я півночі не міг склепити очей!», або ж «Отже, десять років по тому ти знову зустрів Мілдред у продовольчій крамниці й у тебе зринуло те “магічне відчуття”, болісний напад жадання, іскорка страху! Теж мені проблема! Я б розповів тобі, що таке страх!»

Попри все, Маршал продовжував працювати, пишаючись тим, що може це робити, — на відміну від більшості психотерапевтів, які за таких стресових умов залізли б під ковдру й узяли лікарняний. «Коли все погано, проблеми не зникають», — нагадав він собі. Годинами й днями він всмоктував цей біль, а тоді вивергав його назовні.

Йому вдавалося триматися виключно завдяки двом моментам. По-перше, він прагнув помсти: кілька разів на день Маршал перевіряв голосову пошту, сподіваючись, що хтось таки відгукнеться на його оголошення в газеті «Psychiatric News», що знайдеться зачіпка, яка зрештою приведе його до Пітера. По-друге, його неабияк заспокоювали візити до адвоката. За кілька годин до зустрічі з Керол він тільки про це й думав: міркував над своїми фразами, уявляв їхні діалоги. А подеколи, коли він згадував про Керол, його очі наповнювалися слізьми вдячності. Щоразу, виходячи з її офісу, Маршал відчував, що його тягар став трохи легшим. Він не намагався аналізувати глибину своїх відчуттів до неї, йому було байдуже. Невдовзі Маршалові вже бракувало однієї зустрічі на тиждень і він волів би зустрічатися з нею два-три рази на тиждень чи навіть щодня.