Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Дивно, але останнім часом Сеймур Троттер зринав у його думках дедалі частіше. Можливо, його заспокоювала думка про психотерапевта, який свого часу торував такий самий шлях. Утім, на якусь мить Ернест геть забув, що Сеймурові не вдалося повернутися.

Невже перенесення Каролін стало неконтрольованим? Сеймур зауважував, що воно не може бути надто сильним. «Що сильніше перенесення, — казав він, — то ефективнішу зброю отримує психотерапевт для боротьби з деструктивними рисами пацієнта». Бачить Бог, Каролін мала схильність до самодеструкції! Бо інакше вона просто не змогла б жити в такому шлюбі!

— Ернесте, — повторила Керол, — прошу вас, сядьте поряд зі мною. Мені це дуже потрібно.

Ернест пригадав пораду Юнґа: за можливості знаходити індивідуальний підхід, створювати нову психотерапевтичну мову для кожного пацієнта. Йому спало на думку, що Сеймур пішов іще далі, стверджуючи, що психотерапевт має створювати нову терапію для кожного пацієнта. Ці слова надали йому сили й рішучості. Він підвівся з крісла, наблизився до кушетки, сів у кутку і сказав:

— Гаразд, спробуймо.

Керол підвелася й сіла якомога ближче до Ернеста, щоправда, не торкаючись до нього. А тоді сказала:

— Сьогодні в мене день народження. Мені виповнилося тридцять шість. Я казала, що ми з мамою народилися в один день?

— З днем народження, Каролін. Щиро сподіваюся, що кожний наступний ваш день народження буде щоразу кращим.

— Дякую, Ернесте. Ви дуже милий. — Із цими словами Керол нахилилася до нього й цмокнула його у щоку. «Фе, — подумала вона, — лосьйон після гоління з ароматом лайма. Гидота!»

Потреба у фізичній близькості, сидіння на дивані, поцілунок — усе це одразу нагадало Ернестові пацієнтку Сеймура Троттера. Та, поза сумнівом, Каролін контролювала себе значно краще, аніж імпульсивна Белль. Ернест відчував, як усередині розливається тепло. Він не намагався стримати це відчуття і якусь мить просто насоло­джувався ним, а тоді загнав своє збудження у найвіддаленіший куточок своєї свідомості й повернувся до роботи, професійно зауваживши:

— Нагадайте мені дати життя вашої матері, Каролін.

— Вона народилася 1937 року, а померла десять років тому у віці сорока восьми років. Цього тижня я думала про те, що встигла прожити три чверті її життя.

— Що ви при цьому відчули?

— Смуток. Її життя не було насиченим. Коли мамі виповнилося тридцять, від неї пішов чоловік. Усе своє життя вона присвятила вихованню двох дітей. Нічого не мала, то хіба ж це задоволення? Водночас я відчула й радість з приводу того, що вона не дожила до зізнання Джеба та його ув’язнення. І померла, перш ніж моє життя зійшло на пси.

— Саме на цьому ми зупинилися наприкінці минулого сеансу, Каролін. І мене знову-таки вражає ваша впевненість у тому, що у віці тридцяти років ваша мати була приречена й не мала іншого вибору, аніж прожити нещасливе життя й померти, шкодуючи про це. Скидається на те, що на всіх жінок, які втратили чоловіків, чекає подібна доля. Невже так і є? Хіба вона не могла піти іншим шляхом — життєствердним?

«Типове чоловіче лайно, — думала Керол. — Хотіла б я побачити, як він «вітає життя» з двома дітьми на руках, без жодної освіти, бо освіту вдалося здобути тільки чоловікові, без допомоги з боку цього нероби… І особливо коли кожна гідна вакансія має табличку “Вхід заборонено”».

— Навіть не знаю, Ернесте. Можливо, ви маєте рацію. Я про це ніколи не думала. — Керол не втрималася й додала: — Щоправда, мене турбує те, що чоловіки ставляться до пастки, в яку потрапляють більшість жінок, як до чогось банального.

— Ідеться про саме цього чоловіка? Тут і тепер?

— Ні, я не про це, просто феміністичні рефлексії. Ернесте, я знаю, що ви на моєму боці.

— У мене є певні «сліпі зони», Каролін, і я не проти, щоб ви звертали на них мою увагу. Ба більше — я цього хочу . Але не думаю, що це одна з них. Скидається на те, що ви не берете до уваги відповідальність вашої матері за те, яким було її життя.

Керол прикусила язика й нічого не сказала.

— Але поговорімо про ваш день народження, Каролін. Знаєте, ми завжди святкуємо їх, немовби вони є приводом для радості, але я завжди гадав, що все навпаки — дні народження то сумні віхи нашого життя, які свідчать про його минущість, і ми святкуємо їх, аби подолати смуток. Чи зринали подібні думки у вас? Як ви почуваєтеся у свої тридцять шість? Ви зауважили, що прожили три чверті життя вашої матері. Чи можна сказати, що ви, як і вона, потрапили в пастку свого життя? Невже вас справді прирекли на довічне ув’язнення в нещасливому шлюбі?