Керол пообіцяла собі бути сильнішою. Тепер їй не можна розкисати, як це трапилося минулого тижня, коли Ернест зауважив, що вона може передати дітям гнівні емоції своєї матері. Це спостереження лунало в її голові ще кілька днів і, на диво, неочікувано вплинуло на стосунки з дітьми. Син навіть зізнався, що почувається щасливим, бо мама більше не сумує, а донька залишила на її подушці малюнок із усміхненим личком.
А минулого вечора сталося дещо незвичайне. Уперше за багато тижнів Керол відчула, як її огортає щастя. Це трапилося, коли вона обіймала своїх малюків і читала їм на ніч «Дивовижні пригоди Нільса» — ту саму пошарпану книжку, яку багато років тому щовечора читала її мати. Керол згадала, як вони з Джебом притулялися до матері та схиляли маленькі голівки над сторінками книжки, розглядаючи ілюстрації. Дивно, але минулого тижня вона подеколи згадувала забутого Джеба, який не заслуговував на прощення. Звісно, їй не хотілося його бачити (про «довічне ув’язнення» Керол говорила цілком серйозно), але їй було цікаво, де він, що робить…
«Та чи варто мені приховувати свої почуття від Ернеста? — думала Керол. — Можливо, те, що я плачу, то добре, адже сльози тільки посилюють ілюзію щирості. Щоправда, в цьому немає особливої потреби — цей бідака навіть не здогадується, що й до чого. Водночас така гра досить ризикована: навіщо дозволяти йому на себе впливати? З іншого боку, чом би й не отримати від нього щось корисне для себе? Я плачу за це чималі гроші. Навіть він подеколи виголошує корисні ідеї. З ледачого вовка хоч шерсті жмут!»
Керол почала розтирати свої ноги. Попри те, що Джесс виявився терплячим і добрим тренером, її литки і стегна боліли. Він зателефонував їй минулого вечора, а вранці вони зустрілися біля музею «De Young», щоб побігати навколо озера, яке тонуло в тумані, а також майданчиками для кінних тренувань у парку «Золоті ворота». Керол дотримувалася його поради — її біг швидше нагадував активну ходьбу, вона неначе ковзала, ледве відриваючи стопи від росяної трави. А за п’ятнадцять хвилин страшенно захекалася й жалібно дивилася на Джесса, який граційно ковзав уперед поряд із нею.
— Ще кілька хвилин, — пообіцяв він. — Продовжуй швидко йти, знайди темп, у якому зможеш вільно дихати. Зупинимося біля японського чайного будиночка.
А тоді, через двадцять хвилин невпинного бігу, трапилося щось незвичайне. Слабкість щезла, і Керол відчула, як її наповнює безмежна енергія. Вона глянула на Джесса, який схвально кивнув і блаженно всміхнувся, неначе знав, що в неї відкриється друге дихання. Керол бігла дедалі швидше. Вона летіла над травою, мов та пір’їнка. Піднімала ноги ще вище, і ще, відчуваючи, що може робити це нескінченно. А тоді, коли вони нарешті уповільнили біг і спинилися навпроти чайного будиночка, Керол просто-таки повалилася на землю і була дуже вдячна Джессу за те, що його сильні руки встигли її підхопити.
Тим часом Ернест своєю чергою заносив до комп’ютера історію, яка трапилася на сеансі з групової терапії. То було цінне доповнення до його статті про простір між пацієнтом і психотерапевтом. Один із пацієнтів розповів дивовижний сон:
Уся наша група сиділа за довгим столом на чолі з психотерапевтом, який тримав у руках аркуш паперу. Ми нахилялися до нього, витягуючи шиї, намагаючись зазирнути в текст, однак він ховав його від нас. Водночас ми всі знали, що на тому аркуші написана відповідь на запитання: “Кого з нас ви любите найбільше?”
Ернест занотовував, що запитання «Кого з нас ви любите найбільше?» є справжнім жахіттям для психотерапевта, який проводить групові сеанси. Будь-який психотерапевт боїться, що настане той день, коли група вимагатиме від нього відповіді: ким він найбільше переймається. Саме з цієї причини більшість групових психотерапевтів (та й індивідуальні теж) не дозволяють собі проявляти будь-які почуття до пацієнтів.
Особливістю цього сеансу стало те, що Ернест дотримувався своєї обіцянки бути максимально відвертим і відчував, що це допомогло йому контролювати ситуацію. По-перше, він залучив групу до продуктивної дискусії: вони обговорювали свої фантазії з приводу того, хто був «мазунчиком» психотерапевта. Звісно, це був досить стандартний крок — більшість спеціалістів зробили б те саме. Але потім Ернест зробив те, на що мало хто з них наважився б: він відкрито розповів про своє ставлення до кожного члена групи. Звісно, йшлося не про антипатію чи любов — такі глобальні зауваження не пішли б їм на користь — а про те, які риси кожного з учасників йому імпонували, а які навпаки відштовхували. Тактика виявилася напрочуд ефективною: кожний член групи вирішив зробити те саме відносно інших, і в результаті всі отримали цінний зворотний зв’язок. «Як приємно, — міркував Ернест, — вести свої війська з фронту, а не з тилу».
Читать дальше