Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Я не певен, але, здається, це ваша нога.

— Нога?

— Так, коли ви поводилися максимально наполегливо, ви постійно похитували ногою, містере Меррімен. Це одна з яскравих ознак тривожності. О, а ще ваш голос — ви говорили голосніше, десь на півоктави вище.

— Ого! Слухайте, це круто! І, знаєте, це допоможе. Це те , що я справді можу назвати допомогою. Маю ідею з приводу того, як ви можете мене зцілити.

— Містере Меррімен, боюся, ви вже бачили все, що я можу для вас зробити. Запас моїх спостережень вичерпано. Я переконаний, що найкраще для нас обох — продовжувати робити те саме, чим ми займалися на останніх чотирьох сеансах.

— Доку, ви добряче допомогли мені з усіма цими дитячими спогадами про батька. У мене є новий інсайт. Класний інсайт! Але я маю психічну травму й через це не можу грати з друзями в покер. По-справжньому ефективна терапія могла б це «полагодити», чи не так? Така психотерапія дозволила б мені вільно обирати способи проведення дозвілля.

— Я вас не розумію. Я психотерапевт, тож як я можу навчити вас грати в покер?

— Доку, ви знаєте, що таке «жест» або «знак»?

— Знак?

— Я вам покажу. — Шеллі дістав з кишені гаманець і вийняв із нього стос купюр. — Я беру оцю десятидоларову банкноту, складаю її, заводжу руки за спину і ховаю цю банкноту в одній руці. — Шеллі зробив це, а тоді виставив руки зі стиснутими кулаками вперед. — Тепер ви маєте вгадати, в якій руці я її тримаю. Вгадаєте — отримаєте десять доларів, а ні, то дасте десятку мені. І так шість разів поспіль.

— Гаразд, містере Меррімен, але я не хочу грати на гроші.

— Ні! Повірте, без ризику нічого не вийде. Треба, щоб ви зацікавилися можливістю виграти, бо цей спосіб не спрацює. Ви хочете мені допомогти чи ні?

Маршал погодився. Він був настільки вдячний Шеллі за те, що той, здавалося, відмовився від ідеї судового позову, що погодився б грати у «валети» на підлозі, якби Шеллі того забажав.

Шеллі шість разів виставляв руки перед собою, і Маршал намагався вгадати, де банкнота. Тричі йому це вдалося, а тричі ні.

— Гаразд, доку, ви виграли тридцять баксів і програли стільки ж. Нічия. Так зазвичай і буває. Має бути. Ось, тепер ви візьміть цю десятку. Тримайте її в руці — тепер моя черга вгадувати.

Маршал шість разів ховав десятку то в одній, то в іншій руці. Перша спроба Шеллі була невдалою, однак решту п’ять він вгадав правильно.

— Доку, ви виграли десять доларів, а я п’ятдесят. Ви винні мені сорок. Здача потрібна?

Маршал дістав із кишені пачку банкнот з важким срібним затискачем, що колись належав ще його батькові. Двадцять років тому він помер від інфаркту. Доки вони чекали на приїзд служби порятунку 911, мати дістала з батькової кишені гроші й поклала їх собі у сумочку, а затискач віддала синові.

«Ось, Маршале, тепер це твоє, — сказала тоді вона. — Користуйся ним і щоразу згадуй свого батька».

Маршал глибоко зітхнув, дістав дві двадцятки (то була найбільша сума, яку він будь-коли програвав) і простягнув їх Шеллі.

— Містере Меррімен, як вам це вдалося?

— Кісточки на вашій порожній руці трохи побіліли — ви надто сильно її стисли. А ваш ніс зовсім трохи повернувся у бік тієї руки, в якій ви тримали гроші. Це і є «знак» або «жест», доку. Хочете реваншу?

— Чудова демонстрація, містере Меррімен. Ні, реванш мені не потрібен — я все зрозумів. Утім, досі не розумію, куди це нас приведе. Щоправда, наш час вичерпано. Зустрінемося в середу. — Із цими словами Маршал підвівся.

— У мене є ідея, просто-таки фантастична ідея щодо того, куди це нас приведе. Хочете почути?

— Звісно, містере Меррімен. — Маршал знову кинув оком на свій годинник. — У середу рівно о четвертій.

За десять хвилин до початку сеансу Керол щосили намагалася зібрати думки докупи. Сьогодні жодних диктофонів. Запис на пристрої, який вона принесла минулого разу у своїй сумочці, просто неможливо було розібрати. Керол зрозуміла: щоб отримати якісний запис, їй доведеться придбати професійний прилад для прослуховування розмов. Можливо, їй вдасться купити щось подібне у шпигунському магазині, який нещодавно відкрився поблизу Юніон-сквер.

Відверто кажучи, на минулому сеансі не було чого записувати. Ернест ухилявся від деяких відповідей значно більше, ніж вона очікувала. Він виявився значно хитрішим і водночас більш терплячим. Дивовижно, але більшу частину часу він присвячував завоюванню її довіри, щоб вона зрозуміла, що може на нього покластися. Скидалося на те, що він не поспішав (імовірно, вже встиг втамувати сексуальний голод з іншою пацієнткою). Керол теж мала бути терплячою: вона знала, що рано чи пізно побачить його справжню натуру — підступного, хтивого Ернеста-хижака, якого вона бачила в книжковій крамниці.