Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Ви попросили мене говорити відверто, — мовила Керол, — озвучувати все, що спадає на думку.

— Саме так, Каролін. І ви робите те, що й маєте робити. Відвертість — головна чеснота психотерапії. Ми можемо й повинні говорити про все , висловлювати свої думки… доти, доки кожен із нас залишається у власному фізичному просторі.

— Ернесте, мені це не підходить. Розмови, слова… цього не досить. Ви знаєте про мої стосунки з чоловіками. Недовіра надто глибока… Я не вірю в слова. До зустрічі з Ральфом я працювала з багатьма психотерапевтами, але наша співпраця тривала один чи два сеанси. Вони дотримувалися протоколу, точнісінько виконували все, що треба, не порушували норми професійної поведінки — і ми завжди перебували на певній відстані. Усі вони мене розчарували. Крім Ральфа. Адже тоді я зустріла справжнього психотерапевта — чоловіка, який прагнув бути максимально гнучким, працював із актуальними проблемами, давав мені те, чого я потребувала. Він урятував мені життя.

— Окрім Ральфа, жоден психотерапевт не запропонував вам нічого цінного?

— Тільки слова. Я покидала їхні кабінети з порожніми руками. Те саме відбувається і зараз. Якщо піду звідси, не доторкнувшись до вас, слова розчиняться в повітрі, як і ви… бо я не відчуватиму ваших доторків на своїй шкірі.

«Сьогодні щось має статися, — думала Керол. — Треба вже братися до рішучих дій. І покінчити з цим» .

— Знаєте, Ернесте, — мовила вона, — сьогодні мені не хочеться розмовляти. Хочеться сісти поряд із вами на кушетці й просто відчувати вашу присутність.

— Мені було б не дуже зручно, — мовив Ернест, — і це не найкраще, що я міг би для вас зробити. У нас чимало роботи, і треба обговорити безліч моментів.

Ернеста дедалі більше вражало те, наскільки глибокою й потужною є потреба Керол у фізичному контакті. Подумки він переконував себе в тому, що це не та потреба, від якої треба сахатися. То була частина особистості його пацієнтки, до якої слід ставитися з усією серйозністю; цю потребу він мав усвідомити й працювати з нею, як із будь-якою іншою.

Протягом минулого тижня Ернест ходив до бібліотеки та перечитував праці на тему еротичного перенесення. Його вразили окремі застереження Фройда щодо лікування «жінок, яким притаманна елементарна пристрасть». Фройд називав таких пацієнток «дітьми природи», які відмовлялися замінювати фізичне духовним та сприймали виключно «логіку кашки й аргумент галушки».

Ставлення Фройда до лікування таких пацієнток було досить песимістичним. Він стверджував, що психотерапевт має тільки два варіанти, що є неприйнятними: відповісти на почуття пацієнтки чи перетворитися на мішень для люті знехтуваної жінки. Фройд зауважував, що в обох випадках психотерапевт має визнати свою поразку й відмовитися від роботи з такою пацієнткою.

Поза сумнівом, Керол була однією з таких «дітей природи». Та чи мав рацію Фройд? Невже психотерапевт мав тільки два можливі варіанти розвитку подій, однаково неприйнятні? Фройд дійшов цих висновків майже сто років тому під впливом віденського авторитаризму. Можливо, зараз ситуація змінилася? Фройд навіть не міг уявити, яким буде кінець два­дцятого століття — часи, коли психотерапевти стали більш відкритими, коли пацієнт та психотерапевт могли відверто говорити одне з одним.

Раптом у його роздуми увірвався голос Керол:

— Чи не могли б ми переміститися на кушетку й поговорити там? Мені так холодно й нестерпно спілкуватися з вами на відстані. Спробуймо, хоча б на кілька хвилин. Просто посидьте поряд зі мною. Обіцяю, що більше ні про що не проситиму. І гарантую: це допоможе мені говорити вільно, заглиблюватися в себе. О, не треба хитати головою — я знаю все про норми поведінки, що їх запровадила АПА, стандартизовані тактики й рекомендації. Але ж, Ернесте, невже в нашій співпраці не знайдеться місця для творчості? Хіба ж істинний терапевт не повинен шукати індивідуальний підхід до кожного пацієнта?

Керол просто-таки перебирала струни Ернестової душі. Вона добирала ідеальні слова: «Американська психотерапевтична асоціація», «стандартизовані», «рекомендації з терапії», «норми професійної поведінки», «правила», «творчість», «гнучкість». Для психотерапевта-іконоборця вони були мов та червона ганчірка для бика.

Слухаючи її, Ернест згадав слова Сеймура Троттера: «Схвалені формальні техніки? Забудьте про техніки. Розвиваючись як психотерапевт, ви прагнутимете автентичності, і тоді вас вестимуть уперед потреби пацієнта, а не професійні стандарти АПА» .