Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Покидаючи кабінет, Керол розіграла останню карту. Вона обернулася до Ернеста та обняла його, затримавши психотерапевта у своїх обіймах трохи довше, аніж минулого разу, і пригорнулася до нього щільніше. Вона відчула, як напружилося його тіло, і мовила:

— Дякую, Ернесте. Ці обійми допоможуть мені протриматися весь наступний тиждень. Мені так хотілося відчути чийсь доторк, що я просто не могла стриматися.

Спускаючись сходами, Керол думала: «Цікаво, мені здалося, чи рибка справді потрапила на гачок? Йому ж сподобалися ці обійми, чи не так?» На половині шляху її мало не збив із ніг чоловік у світлому светрі — він просто-таки летів сходами нагору. Він схопив її за руку, аби втримати на сходах, торкнувся козирка білого картуза й широко всміхнувся:

— Привіт, ми знову зустрілися. Вибачте, що мало не зіштовхнув вас зі сходів. Я Джесс. Скидається на те, що ми ходимо до одного мозкоправа. Дякую, що ви його трохи затримали, інакше він почав би інтерпретувати моє запізнення. Він сьогодні в гарній формі?

Керол не могла відвести очей від його усмішки — вона ще ніколи не бачила таких сліпучо-білих зубів.

— У гарній формі? Авжеж, ви й самі побачите. До речі, я Керол.

Вона обернулася, щоб подивитися, як Джесс біжить нагору, перестрибуючи дві сходинки одночасно. «Класні сідниці!»

Уранці в четвер, за кілька хвилин до дев’ятої, Шеллі закрив програму кінних перегонів і почав нетерпляче тупцяти у приймальні Маршала Стрейдера. Після сеансу на нього чекав чудовий день. Спершу він трохи пограє в теніс із Віллі та його дітьми — ті саме приїхали додому на великодні канікули. Вони вже так добре грали в теніс, що їхні зустрічі з Шеллі не можна було назвати тренуваннями — то швидше були повноцінні турніри. Відтак вони пообідають у клубі, що належить Віллі: лангустини, засмажені на грилі з вершковим маслом та анісом або ж суші з крабовим м’ясом. А тоді вони з Віллі поїдуть до Бей Медоуз на кінні перегони — їх цікавив шостий забіг. Тінґ-а-лінґ — конячка, що належала Віллі та Арні, мала змагатися за кубок Санта-Клари. («Тінґ-а-­лінґ» — так називалася гра в покер, що найбільше подобалася Шеллі: гра на п’ять карт із високим і низьким банком, у якій шосту карту можна було придбати за двісті п’ятдесят доларів наприкінці гри.)

Коли йшлося про мозкоправів, Шеллі не мав особливих сподівань. Однак поряд із Стрейдером він почувався досить комфортно. Попри те, що він ще не почав відвідувати сеанси, той уже встиг добряче йому допомогти. Коли Норма, отримавши його факси, того ж вечора повернулася додому (ця жінка справді його кохала), вона так раділа, що їм не доведеться розлучатися, що відразу кинулася в обійми Шеллі та потягнула його до спальні. Вони знову заприсяглися: Шеллі пообіцяв докладати всіх зусиль, аби психотерапія пішла йому на користь і допомогла попрощатися з азартними іграми, а Норма сказала, що даватиме йому вихідний від своїх «сексуальних атак».

«Тепер мені треба пройти курс психотерапії з цим лікарем Стрейдером — і я вільний, — міркував Шеллі. — А може, тут є ще якась перевага? Має щось бути! Оскільки мені доведеться змарнувати трохи часу — імовірно, кілька годин, аби Норма (і мозкоправ) були задоволені, чи не дасть цей хлопець трохи користі й мені самому?»

Двері відчинилися. Вони познайомилися, потисли одне одному руки, і Маршал запросив його до кабінету. Шеллі заховав програму перегонів між сторінками газети, зайшов до кімнати й почав вихваляти все, що бачив довкола себе.

— Непогана колекція скла, доку! — Шеллі жестом показав на шедеври Маслера. — Мені подобається та велика оранжева штукенція. Можна до неї торкнутися?

Шеллі вже підвівся, і коли Маршал жестом показав йому, щоб він почувався як удома, той погладив «Золоте кільце часу».

— Круто! Дуже заспокоює! Б’юся об заклад, що чимало ваших пацієнтів хотіли б забрати цю красу додому. А її зазуб­лені краї — знаєте, це нагадує мені верхівки мангеттенських хмарочосів! А оті келихи? Старі, еге ж?

— Дуже старі, містере Меррімен. Їм понад двісті п’ятдесят років. Вони вам подобаються?

— Гм, я люблю старе вино. А от щодо старих келихів нічого не знаю. Мабуть, дорогі?

— Важко сказати. Навряд чи зараз є великий попит на античні склянки для шері. Гаразд, містере Меррімен… — Голос Маршала став більш формальним — у такому тоні він зазвичай розпочинав усі сеанси. — Прошу сідати. Почнімо.

Шеллі востаннє погладив оранжеву кулю і сів на місце.