Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Вилучення майна робило обрану групу «нужденною» і «залежною від карткового розподілу продуктів харчування». Ці декрети обмежували раціон вуглеводнів і білків, перетворюючи членів групи на «ходячих трупів». Ламався дух людини, вона ставала «апатичною до власного життя», багато смертей спричинила примусова праця. Для тих, хто залишився живий {317} 317 [56] Для тих, хто залишився живий: Lemkin, Totally Unofficial, 78. / [c. 259] , було передбачено наступні засоби «дегуманізації і розпаду», поки вони чекали, коли настане «час страти».

Занурений у ці матеріали Лемкін отримав від професора Макдермотта з Північної Кароліни листа, в якому йому запропонували посаду викладача і візу.

Цього разу Белла і Йозеф погодилися, що йому слід їхати, щоправда, у Лемкіна розривалося серце від того, що він не матиме можливості «доглядати за ними» з далекої Америки. Однак подорож до Америки потребувала подолання нових проблем — трансатлантичний маршрут було перекрито війною, а Стокгольмом ширилися чутки, що незабаром також буде неможливо проїхати через Радянський Союз. Лемкін вирішив рушати негайно довшою дорогою: до Москви, через усю територію Радянського Союзу до Японії, тоді через Тихий океан до Сіетла і далі потягом через Америку.

Він здійснить цю подорож, маючи зовсім небагато особистих речей і велику кількість декретів, що були запаковані разом із його записами у кілька великих шкіряних валіз. Візи було отримано, і Еберштейни влаштували на його честь прощальну вечерю. Стіл, прикрашений невеличкими польськими прапорцями — червоно-білими — залишив по собі незабутній спогад. {318} 318 [57] Стіл, прикрашений: там само, 82. / [с. 260]

Після короткої зупинки у Латвії, що дозволила востаннє подивитися «у загальному керунку» Вовковиська, він прибув до Москви. Поселившись у старомодному готелі з холодним холом і величезною спальнею, він гуляв вулицями, насолоджувався Червоною площею, Кремлем і шпилястими банями собору Василія Блаженного, який нагадував йому про книжки дитинства, поета Надсона і ніжний голос матері. Він обідав наодинці, у місті, де люди виглядали жалюгідно і майже не посміхалися.

Наступного ранку він увесь був вкритий укусами, тому що революція 1917 року, яку він не підтримував, «не позбулася блощиць». З Ярославського вокзалу він вирушив у подорож найдовшим залізничним маршрутом у світі, десять днів до Владивостока, 3600 миль на схід. У купе разом з ним їхала польська пара з маленькими дітьми. Потяг рухався своїм шляхом через невеличкі похмурі радянські містечка, на тлі безрадісного ландшафту сірого снігу. Час спливав повільно, відволіктися можна було хіба на возик з їжею: Лемкін любив почекати, поки у вагоні з’явиться якийсь росіянин, кинеться зайняти вільне місце навпроти і розмовлятиме з ним мовою дитинства. Він був істотою компанійською і виявив, що росіяни «найбільш комунікабельні» тоді, коли їдять.

Минуло п’ять днів, і потяг прибув на станцію Новосибірськ, на півдорозі трансрадянського маршруту, таку ж людну, як Північний вокзал у Парижі чи Лондонська станція Вікторія. Два дні по тому {319} 319 [58] Два дні по тому: там само, 86. / [с. 261] його зустріли яскраве сонце, глибокі сині води і гори, озеро Байкал на півночі Монголії — місце чистоти і широкого простору, яке зачарувало Лемкіна. Минуло ще два дні, і вони зупинилися на невеличкій станції, назву якої було написано російською та ідишем. Він дістався Єврейської автономної області, яку створив комісар з питань меншин Йосип Сталін у 1928 році. Поки Лемкін розминав ноги, двоє чоловіків у пошарпаному одязі читали «Голос Біробіджана». «Горстка переміщених осіб, відрізаних від свого коріння», — розмірковував Лемкін. Сім десятиліть по тому їхнє становище і надалі залишалося складним, утім, принаймні вони були живі.

Десь через дві доби потяг в’їхав до Владивостока, міста, у якому «не дуже переймалися красою». Лемкін переночував у паскудному готелі, а тоді сів на корабель до Цуруґи, порту на західному узбережжі Японії, до якого треба було подолати морем тисячу кілометрів. Попри втому і тривожні обставини, Лемкін впізнав в одному з пасажирів видатного польського фінансиста, сенатора з колись дуже заможної родини. Розпатланий і неохайний {320} 320 [59] Розпатланий і неохайний: там само, 88. / [с. 261] , із закладеним носом, він був схожий на персонажа з «Маршу Радецького» Йозефа Рота, який ніколи не помічав, що в нього на кінчику носа засохла «кристалічна краплина».