Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Лаутерпахт був не єдиний, хто обмірковував ці питання. У листопаді в Америці вийшла друком ще одна книга, яку написав колишній польський прокурор на ім’я Рафал Лемкін. У його праці «Правління держав “Осі” в окупованій Європі» передбачено інший, відмінний від Лаутерпахтового, підхід — із фокусом на захисті груп. Для характеристики цього злочину він вигадав новий термін — «геноцид», знищення груп. Лаутерпахт написав у Кембриджському юридичному журналі статтю з оглядом Лемкінової книжки, у якій натякнув, що не є великим шанувальником його ідей.

Книжка Лемкіна була «показовою» і пропонувала «інформативний» огляд німецького законодавства з «цікавими й обґрунтованими спостереженнями». Це був «безцінний» результат «величезних зусиль і майстерності». Однак тон статті був дещо холодним, особливо щодо нового слова: «Те, що він називає “геноцид”, — це новий термін для означення фізичного винищення націй та етнічних груп». «Він може слугувати науковим історичним фактом, — робить висновок Лаутерпахт, — але неможливо чітко сказати, що ця праця є внеском у правову науку». Він похвалив Фонд Карнеґі за міжнародний мир, за видання цієї книжки, але при цьому не згадав ім’я автора. Оглядова стаття була скептичною щодо нового терміну і його практичної цінності. Підтекст був зрозумілим: Лаутерпахт побоювався, що захист груп може знівелювати захист окремих осіб. Це не мало бути головним завданням відповідного законодавства. {210} 210 [131] Це не мало бути головним завданням: Cambridge Law Journal 9 (1945-6): 140. / [с. 179]

Я говорив про це з Елі. На його думку, те, що батько не згадував ім’я Лемкіна, свідчить лише про «неупереджену академічну оцінку» і нічого більше. «Мій батько ніколи не бачився з Лемкіним, і я не чув, щоб той колись до нас приходив», — додав він.

Я відчував у відповіді Елі якусь неохоту, тож трохи сильніше натиснув на нього.

— Я маю дуже розмитий спогад про те, що мій батько не був дуже високої думки про Лемкіна, — сказав Елі. — Він вважав його радше компілятором, аніж мислителем.

Лаутерпахт-батько не захоплювався концепцією геноциду.

— Можливо, він був проти впровадження у царину міжнародного права такого особистого поняття, як геноцид, не підкріпленого на практиці. Мабуть, він відчував, що цей підхід є нереалістичним і неможливим для застосування. Він був прагматиком, завжди дуже обережним з тим, щоб не заходити надто далеко.

— «Особисте поняття» — тому що воно зачіпало становище його власної родини? — поцікавився я.

— Мабуть, на його думку, геноцид — це було трохи занадто.

— Трохи занадто, тому що неможливо застосувати на практиці?

— Саме так. Мій батько був дуже практичною людиною, і він мав сумніви у тому, чи судді зможуть справитися з певними питаннями, добре знаючи, що вони можуть вирішувати далеко не всі проблеми.

Можливо, його батько побоювався, що підвищення ролі етнічної чи расової групи може зашкодити окремій особі?

— Так, це могло б бути вагомим фактором, — відповів Елі.

Він звернув мою увагу на сьоме видання «Міжнародного права» Оппенгайма, яке було написане після війни і де простежувалася цілковита байдужість до терміну «геноцид». Ця концепція рясніє «прогалинами, штучностями і потенційними небезпеками», і Лаутерпахт писав, що вона може призвести до «відходу» від захисту прав людини.

Наприкінці 1944 року Лаутерпахт завершив остаточне редагування своєї книжки про індивідуальні права. Саме тоді Леон возз’єднався зі своєю дружиною і дочкою у визволеному Парижі, а Елі повернувся до Кембриджа, і, відповідно, інша сім’я теж була знову разом.

У лютому 1945 року Черчилль, Рузвельт і Сталін зустрілися у кримській Ялті, де вони ухвалили низку важливих рішень. Європу буде поділено. Львов, визволений Червоною армією кілька місяців тому, буде у складі України під радянською владою, а не в Польщі, як хотіли американці. {211} 211 [132] Львов, визволений Червоною армією: Serhii Plokhy, Yalta: The Price of Peace (Viking, 2010), 168. / [c. 181] Німецьких лідерів визнано злочинцями, і їх судитимуть.

Через три місяці бойові дії у Європі завершилися. Гаррі Трумен, який став президентом після смерті Рузвельта, 2 травня доручив Робертові Джексону очолити команду обвинувачення у судовому процесі над провідними німецькими воєнними злочинцями. Ще через кілька тижнів, 26 червня, у Сан-Франциско було підписано Статут Організації Об’єднаних Націй, в якому уряди країн-учасниць погодилися «знову утвердити віру в основні права людини» {212} 212 [133] основні права людини: Статут Організації Об’єднаних Націй, Сан-Франциско, 26 червня 1945 року, преамбула. / [с. 181] , поважати «гідність і цінність людської особистості».