Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Лаутерпахт був активним і поза своєю офіційною роботою. Він і надалі надавав поради Джексонові, в якому вбачав бастіон проти американського ізоляціонізму і після того, як Сполучені Штати вступили у війну, — людину, яка має свої «вуха в адміністрації» {197} 197 [118] людину, яка має свої «вуха в адміністрації»: Elihu Lauterpacht, Life of Hersch Lauterpacht, 188. / [c. 171] . Він писав Елі та Рахиль до Америки, розповідаючи про свою участь у новому проекті, де він вивчає «питання так званих воєнних злочинів» {198} 198 [119] «питання так званих воєнних злочинів»: там само, 183. / [с. 171] і як покарати німців, винних у міжнародних злочинах на окупованих територіях. Проект стартував у червні 1942 року, коли Арнольда Макнейра призначили головою «Комітету з воєнних злочинів» {199} 199 [120] Арнольда Макнейра призначили головою «Комітету з воєнних злочинів»: там само, 201. / [с. 171] для імплементації декларації, яку підписали у Сент-Джеймському палаці. Макнейр запросив Лаутерпахта приєднатися до його команди, і на початку липня він прийшов на перше засідання комітету. Макнейр попросив його підготувати меморандум з правових питань.

«У мене мало голова не опухла», — писав він Рахиль, коли комітет ухвалив рішення «змоделювати» свою роботу на основі його підходу. Це засідання відкривало нові можливості, оскільки там брали участь юристи урядів у вигнанні, які базувалися в Лондоні.

Таким чином, як писав Лаутерпахт своїй дружині, він сподівався зробити «усе можливе… для меншин східної Польщі» {200} 200 [121] усе можливе… для меншин: там само, 204. / [с. 172] , тому що поляки стануть «головним фактором» у повоєнному врегулюванні проблем меншин. Ця робота змусила його зосередитись на практичному втіленні правосуддя і відповідальності окремих осіб, а не лише держав, яким вони служать.

Того літа на його робочому столі з’явився новий проект: Американський єврейський комітет запропонував написати книжку про міжнародне право прав людини і обіцяв щедру платню за роботу (дві тисячі п’ятсот доларів, плюс витрати). Це була заманлива нова тема, тож Лаутерпахт погодився. Він сказав, що напише книгу «про Міжнародний білль про права окремої особи (чи щось подібне)» {201} 201 [122] про Міжнародний білль про права: там само, 199. / [с. 172] . Він розпочав роботу 1 липня, оптимістично сподіваючись завершити її до кінця року.

У грудні Лаутерпахт перевірив деякі зі своїх нових ідей з міжнародного права під час лекції у Лондоні, яку він прочитав в атмосфері «урочистості». «Все пройшло досить непогано, — розповідав він Рахиль. — Було навіть дещо ніяково від вияву пошани на мою адресу». Центральною темою лекції був заклик до урядів охопити «революційну масштабність» {202} 202 [123] «революційну масштабність»: Hersch Lauterpacht, «Law of Nations, the Law of Nature, and the Rights of Man», процитовано там само, 252. / [c. 172] нового міжнародного законодавства, що захищатиме фундаментальні права людини.

Лаутерпахт не знав, що його робота над новою книгою влітку 1942 року збіглася в часі з візитом до Лемберга генерал-губернатора Ганса Франка для святкування першої річниці входження Галичини до Генерал-губернаторства. У той самий момент, коли Лаутерпахт взявся за Міжнародний білль про права, Франк готував імплементацію «остаточного вирішення єврейського питання» у Галичині, яке було погоджено на Ванзейській конференції. Родина Лаутерпахта зазнала від цього негайного і руйнівного впливу.

Інка Кац розповіла мені, що сталося. Вона добре пам’ятала приїзд Франка, страх, який він викликав, і наслідки цього приїзду. Її батька [вочевидь, йдеться не про батька, а про дідуся оповідачки. — прим. верстальника .] Арона забрали першим. Це трапилося 16 серпня, його вивели з помешкання, де він жив з братом Лаутерпахта Давидом. Літнього чоловіка силоміць витягли з шафи у ванній кімнаті, де він ховався.

«Через два дні, 18 серпня, німці забрали Гершову сестру, мою матір Сабіну, — Інка розповідала про це цілком спокійно. — Це було на вулиці. Мою матір схопили українські і німецькі солдати». Інка була вдома сама і спостерігала за подіями на вулиці з вікна. Її батько був на роботі за кілька будинків від дому, у їхньому старому помешканні. «Хтось прийшов і сказав йому, що забрали мою матір, — сказала Інка; це була консьєржка. — Я зрозуміла, що сталося. Я все бачила у вікно».

Скільки Інці було років?

— Мені було дванадцять, уже не дитина. Я перестала бути дитиною 1939 року. Я розуміла, що відбувається, я знала про небезпеку і про все решта. Я бачила, як мій батько побіг за мамою на вулицю.