Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Матеріали, що стосуються життя мого дідуся Леона Бухгольца здебільшого зберігалися в особистому родинному архіві та у спогадах інших, зокрема, моєї матері і тітки. Я плідно скористався доступом до таких установ: Австрійський державний архів ( Österreichisches Staatsarchiv ); Головний архів історичних актів у Варшаві ( Archiwum Główne Akt Dawnych ); Центр документації австрійського опору ( Dokumentationsarchiv des österreichischen Widerstandes Vienna ); Віденський міський і державний архів ( Wiener Stadt und Landesarchiv ); веб-сторінка JewishGen ; Архів Яд Вашем, включно з центральною базою даних імен жертв Шоа; зібрання Меморіального музею Голокосту Сполучених Штатів.

Місто Лемберг/Львів/Львув є темою багатющої літератури, що охоплює також наукові історичні матеріали та численні особисті спогади. Серед наукових текстів дуже цінними для мене є низка статей у чудовій рецензованій збірці Джона Чаплічки «Львів: місто у перехресних течіях культури» (видавництво Гарвардського університету, 2005). Якщо йдеться про мемуари, то читач, мабуть, зауважив численні посилання на працю Йозефа Віттліна « Mój Lwów » (в-во « Czytelnik », 1946), яку має бути вперше надруковано у чудовому перекладі англійською Антонії Ллойд-Джонс « City of Lions » (в-во «Pushkin Press», 2016), з фотографіями Діани Матар. Першоджерелом інформації щодо подій німецької окупації (1941–1944) була праця історика Дітера Пола, де йдеться про Івана Калимона, Українську допоміжну поліцію та антиєврейську політику нацистів у Львові, упродовж 1941–1944 років: «Звіт, підготований для Бюро спеціальних розслідувань міністерства юстиції США, 31 травня 2005 року», і « Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien 1941–1944 », 2-ге видання (Ольденбург, 1997). Мені пощастило спиратися у роботі на таких авторів, як: Філіп Фрідман, «Знищення євреїв у Львові, 1941–1944» зі збірки «Шляхи до зникнення: есе про Голокост», за редакцією Ади Джун Фрідман (Спілка єврейських видавців Америки, 1980), 244–321; Крістоф Мік, «Несумісні переживання: поляки, українці та євреї Львова під радянською і німецькою окупацією, 1939–1944», Журнал сучасної історії 46, № 2 (2011), 336-63; Омер Бартов, «Стерті з лиця землі» (Видавництво Прінстонського університету, 2007); Рей Брендон і Венді Лоуер, редактори, «Шоа в Україні» (видавництво Індіанського університету, 2008).

Інші спогади, які я використав у написанні книги: Роуз Чорон, «Сімейні історії» (Джозеф Саймон/ Pangloss Press , 1988); Девід Кахані, «Щоденник львівського гетто» (Видавництво Массачусетського університету, 1990); Володимир Меламед, «Євреї у Львові» (ТЕСОР, 1994); Еліах Йонс, «Дим у піску: євреї Львова у воєнні роки, 1939–1944 ( Gefen , 2004); Ян Кот, «Каштанова рулетка» ( Mazo , 2008); і Якоб Вайсс, «Мозаїка Лемберга» ( Alderbrook , 2010). Чудова колекція карт і фотографій, що зберігається у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи у Львові ( http://www.lvivcenter.org/en/) є багатим і легкодоступним ресурсом. Багато можна було знайти, якщо покопатися у Державному архіві Львівської області.

Сусіднє містечко Жовква/Жолкєв не є темою такої великої кількості літературних видань, однак його давня історія підказує, що така література повинна бути. Щодо історичних матеріалів, які стосуються подій 1930-х і 1940-х років, я спирався на Гершона Таффета, «Голокост євреїв Жовкви» (Лодзь: Центральний єврейський історичний комітет, 1946); Клару Крамер, «Кларина війна: історія однієї дівчинки, яка вижила», зі Стівеном Гланцем ( Ессо , 2009); і Омера Бартова, «Білі простори і чорні діри», «Шоа в Україні» Брендона і Лоуера, 340-42.

Про життя Герша Лаутерпахта написано чимало. Відправним пунктом є енциклопедична довідкова праця його сина Елігу «Життя Герша Лаутерпахта» (Видавництво Кембриджського університету, 2010). Я також скористався збіркою есе під назвою «Європейська традиція у міжнародному праві: Герш Лаутерпахт», надрукованою у Європейському журналі міжнародного права 8, № 2 (1997). Елі Лаутерпахт надав мені доступ до особистого архіву його батька, включно з записниками, фотографіями, кореспонденцією та іншими документами, серед яких не останнє місце займають оригінали проектів двох Нюрнберзьких промов, які він написав для сера Гартлі Шовкросса 1945 і 1946 років.

Про Рафала Лемкіна і про термін, який він вигадав, написано ще більше. Здебільшого я покладався на мемуари Лемкіна, які довго не були опубліковані, починаючи з копії рукопису, який доступний у Нью-Йоркській публічній бібліотеці, але нещодавно отримав змогу користуватися версією, підготованою до друку Донною-Лі Фріз (Видавництво Єльського університету, 2013), — «Цілком неофіційно». Я використовував новаторську працю Джона Купера «Рафал Лемкін і боротьба за Конвенцію про геноцид» ( Palgrave Macmillan , 2008), яка була першою повноформатною біографією Лемкіна (нещодавно перевидана у м’якій обкладинці), і також посилався на книгу Вільяма Корі «Епітафія Рафалу Лемкіну» ( Jacob Blaustein Institute , 2001) і чудову добірку есе за редакцією Аґнєшки Б’єньчик-Міссала і Славоміра Дебскі «Рафал Лемкін: герой людства» (Польський інститут міжнародних відносин, 2010). Не менш багатою на інформацію є прекрасна стаття Джона Баррета «Рафал Лемкін і «геноцид» у Нюрнбергу, 1945–1946» зі збірки «Конвенція про геноцид: шістдесят років після прийняття», ред. Крістофа Сафферінга та Екарта Конзе ( Asser , 2010), 35-54. Серед інших джерел, якими я користувався були: Саманта Пауер «Проблема з пекла» ( Harper , 2003), дві роботи Стівена Леонарда Якобса «Погляд Рафала Лемкіна на геноцид нацистів» ( Bloch , 2010) і «Лемкін про геноцид» ( Lexington Books , 2012), також мені пощастило ознайомитись з рукописом Дугласа Ірвін-Еріксона «Рафал Лемкін і геноцид: політична історія «геноциду» у теорії і праві» (видавництво Пенсільванського університету, готується до друку), це важливий внесок у науку. Документи з особистого архіву Лемкіна які розкидані по всій території Сполучених Штатів, і їх можна знайти у збірці « Raphael Lemkin Collection », Р154, Американське єврейське історичне товариство у Нью-Йорку; « Raphael Lemkin Papers », МСб0, Американський єврейський архів у Клівленді; « Lemkin Papers », Нью-Йоркська публічна бібліотека; Бібліотека рідкісної книги і рукописів, Колумбійський університет; і дослідницький центр Томаса Додда Коннектикутського університету.