Аґата Тушинська - Наречена Шульца

У Парижі вона купила собі взуття. Лаковані черевички з пряжкою. На невисоких підборах. Бо й без них була вищою за інших. Вони носили гідне ім’я шляхетної ґенеалоґії французьких шевців. Сиділи наче влиті. Відтоді супроводжували її найважливіші кроки.

А ходити вона завжди любила. Щоденне долання дороги трактувала як обов’язок, як своєрідний виклик. Як зусилля для зміцнення власного тіла й душі. Бо не можна себе жаліти. Треба діяти. Йти.

Я обрала пряму дорогу. Повернулася до Львова. До університету. До аналізу творчості великих поетів минулого століття, про яких західний світ ще не чув. Я дуже пишалася докторською роботою з польської філології. 1929 рік, панна Юзефіна Шелінська отримала відзнаку… Ця докторська робота в тогочасній системі освіти прирівнювалася до абсолюторію [18] Абсолюторій у європейській системі вищої освіти означає підтвердження зарахування всіх іспитів та заліків з усіх предметів навчальної програми. . Маґістерську роботу на тему психологічного аспекту романтичного ідеалу я написала дещо пізніше. Професор Юліуш Кляйнер [19] Юліуш Кляйнер (1886–1957) — польський літературознавець, дослідник доби романтизму, у 20-х роках керівник кафедри польської філології Львівського університету Яна Казимира, від 1933 року — член Польської академії літератури. оцінив її на відмінно. Коли я вперше зустріла Бруно, то вже мала науковий ступінь. Тож уже почувалася обраною. Але завдяки йому — ще більше і для вищих цілей. Хоч не одразу знала для яких.

Дорослий чоловік, сором’язливий, наче хлопчик, попросив приятеля, аби той нас познайомив. Малювання портрета було радше зручною зачіпкою. Подумки я переглядала історії натурниць та їхніх художників. Не могла не помітити химерності цієї гри. Однак погодилася без вагань. Мені лестило це його зацікавлення. Врешті й він не був абиким. На мене звернув увагу чоловік-інтрига, гімназійний професор, мистець, про якого вже чула те й інше. Я відчула тоді щось важливе, незвичайне, може, навіть божественне. І вже скоро довідалася, що було варто.

Він малював мене начебто у двох ритмах — спочатку робив ескіз швидко, олівцем позначав контур голови та її місце у просторі. Відтак пастелями створював деталі й характер обличчя, точніше — індивідуальності. Намалював тоді два мої цікаві портрети.

На першій картині на мені жовтий капелюх. Це мій капелюх, куплений у кравчині на дрогобицькому ринку. Я мала їх багато — менші, з рондо, ніби величезна тарілка з обличчям місяця уповні, або такі, що прилягали до голови, наче шолом. Тоді я ще любила модно вдягатися, милуватися собою у дзеркалі. Капелюх прикривав обличчя й очі, але водночас підкреслював їх. Я мала блакитні очі. І багато капелюхів. Цей наче запрошував до танцю.

Тут я Муза. Фатальна жінка у стилі епохи, в якій ми зростали. Але й подруга, заінтригована таємницею, якою для неї є художник і яку вона ще не розгадала до кінця. Доросла жінка, вже не дівчина, поставна, майже — як хтось сказав — чоловіча. Низка міцних білих зубів. Така людина робить упевнені кроки й не уникає конфронтації.

Героїня другого портрета інша. Це справжня учителька. Трохи сіра. Зі стиснутими вустами, у добре скроєному, але нуднуватому костюмі. Застигла для світу у своїй формі. З гримасою вуст, далекою від усмішки. Знає, хто вона, знає своє місце, обов’язки, не чекає радості, а може, навіть знає, як її уникнути. Він справді такою мене побачив? Чи це лише його рука підказала йому так урізноманітнити портретну схематичність? Додати мені звичайності. Як у попередньому портреті — незвичайності?

Така людина робить упевнені кроки і не уникає конфронтації

Це справжня учителька. Трохи сіра

Створив мене подвійною — два мої обличчя, з яких одне підлаштував під свій смак. Я не була впевнена — яке з них. Але обидва ці докази його зацікавленості мене зворушили. Розпалили мою душу, перед тим холодну й недовірливу.

Пізніше спонтанно малював її саму. Зазвичай це були тільки голови. Іноді в дуеті з ним. Двічі з подружкою. Зі Стефою Чарнецькою. Чорно-білий великий малюнок. Дві жінки, ще дівчата, довіряють життю, дивляться поперед себе — вона з поглядом, скерованим вниз, Стефа — вгору. Що це могло означати? Мабуть, нічого. Випадковість. Сіли, наче до фотографування. Але у фотографа принаймні відомо, куди дивитися. А тут не було об’єктива. Тож Стефа дивилася вгору, Юна — вниз. Дивилася художникові в очі чи на руки? Позаду обриси дрогобицького костелу або ратуші. Як у ренесансних художників. А радше, як зазвичай у Бруно — він усюди старався позначити свій Дрогобич.