Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Хтось сказав йому, що я не лише добросерда до учениць у школі — що повчаю їх, наприклад, не дозволяю гукати через вікно до хлопців, які проходять вулицею. Раджу також не носити декольте і не призначати побачень після смерку. Що навчаю їх гарних манер. Такі дрібниці, але йому це не сподобалося. На мить я немов побачила себе у дзеркалі його малюнків. Чи годжуся для музи справжнього художника? Та ще й музи з малої, а Художника з великої літери? Однак ці його малюнки насправді не відштовхували мене так, як здавалося спочатку. Я шукала в них схожості з італійськими майстрами — з оголеною Венерою Тиціана чи Боттічеллі… Що б я сказала моїм, виховуваним у дусі добропорядності й досконалості, ученицям, якби вони спитали мене про них? На щастя, вони ще нічого про нас не знали. А мистецтво окрилює…

Вона також скоро почала називати його Бруно. Не Брунон [8] Насправді ім’я Брунон ніде не фігурує в біографії й творчості Бруно Шульца. У родовому та знахідному відмінках імені Бруно Аґата Тушинська вживає граматично правильну форму „Бруна”, а не поширену в польському шульцознавстві „Брунона”. В українському перекладі вживаю ім’я Бруно як невідмінюване. , відповідно до правил граматики, які вони обоє добре знали. І не Бруньо, як називали його вдома, з відтінком іронії, що трохи дратувало її. Бруньо — це ж хтось малий і другорядний. Як іграшка або нікчемний чоловічок з розхитаними нервами. Знала, що саме за такого його й тримали. У школі, в родині. Він сам розповідав їй, якою була реакція на його мистецькі спроби. „Бруню, ти мене не малюй, бо сусіди насміхатимуться…” Мати бігала до кумів і скаржилася, що він малював майже оголену служницю. „То й що з того, що художник? Роздягає служницю! У моєму власному домі!”

У родині до нього ставилися тепло, але водночас з якоюсь поблажливістю. Як до художника, як до дитини? Мешкав із сестрою, племінником і далекою кузиною. У невеликій кам’яниці на Флоріанській, 10. Кілька років тому померла мати. Батько помер ще під час війни. Маг, віртуоз уяви, престидижитатор. Це була найважливіша людина у житті й творчості Бруно. Власник текстильної крамниці та невичерпної комори синівської образності. Бруно наділив його дивовижною мистецькою силою. Дослідник Книги, він був мудрецем і провидцем, міг обернутись і на птаха, і на таргана… Я не любила його. Він забирав у мене Бруно.

Жінки були пересічнішими. Особливо мати, сестра Ганя, кузини. Для обслуговування буденності. І для обожнювання. Вартові кухні й майстерні. Були ще служниці. Ті нагадували йому молодість, на них не поширювалося родинне табу — щодо еротики зокрема. Вони були об'єктом його перших чуттєвих фантазій. Тих, що згодом так буйно розквітли на малюнках Бруно. І котрі, визнаю, так шокували мене спочатку.

Мати бідкалася через дивацькі мистецькі схильності сина. Пишалася старшим Ізидором, директором великого нафтового підприємства, який після смерті батька став головою родини та головною її фінансовою опорою. Не припускала, що й Бруно колись чекає ця роль. Бо він якийсь не надто серйозний… Ніби й учитель на державній посаді, але часом наражав її на сором і розмови на торговиці. То малює портрети сусідок у самій лише білизні, то якийсь із нього „мазох”. Не розуміла, що йому закидали, але точно знала, що це не комплімент. І що не з'явився без причини. Адже це „Бруньо” не хотів одружуватися. Малював ті свої химерні ескізи. Зникав вечорами. І листів отримував забагато.

Він мав стати інженером, навіть навчався, але цивільне будівництво не перемогло у змаганні з його слабким організмом. Постійно хворів. Його лихоманило. Через зубний біль, бронхіт, запалення сечового міхура. Усе закінчилося лежанням у ліжку. Довго. Надто довго. Може, тоді й кублилися ті його хворобливі думки. Під час безперервного писання. І малювання. Щоправда, базґрав геть як дитина. Намагався малювати на берегах газет, на мішках, у які на торговиці насипали крупу й родзинки. Найчастіше вози з кіньми. Або карету з піднятим верхом. Із запаленими ліхтарями вона виїжджала з нічного лісу. Дивні образи як на дитину.

Відтак малював дитячі голівки племінників. Відвідував їх у Львові, бо Ізидор з родиною лише зрідка бував у Дрогобичі. Заможний брат волів, щоб діти уникали тамтешній понурий, ніби уражений хворобою дім. Бруно любив проводити з ними час — сам невеличкий і прив’язаний до казок. Разом вони фантазували про життя на безлюдному острові…

Я лише двічі відвідала Бруно вдома. Одного разу, щоби подивитися на його „майстерню” — спартанську кімнату без особливого обладнання, наступного — на запрошення його сестри Гані. Тієї, котра невдовзі після смерті матері перебрала її роль. Обидва рази це було сильне пережиття. Темний інтер’єр, повний античних меблів. Дивні гебрейські книжки, молитовники, багатораменні свічники. Стіни, вкриті портретами, ходою примар із викривленими обличчями та спотвореними тілами. Я була вражена тишею і спокоєм, що панували в цьому місці, але це була хвороблива тиша, яка наче підкреслювала тутешнє існування на марґінесі життя. І ці характерні постаті: дивакуватий безробітний племінник, якась кузина на кшталт резидентки, старша сестра-вдова… І всі вони згодом залежні від учительської зарплатні Бруно.