Аґата Тушинська - Наречена Шульца

У своєму варшавському помешканні він мав колекцію кільканадцяти портретів Віткаци, кожен з „найвищої” полиці. Найвищої у подвійному значенні. Бо щоб як слід роздивитися ці портрети, треба було стати на крісло, бо так було високо.

А його брат Едвард був директором солідної державної інституції — Головного статистичного управління. Ми наразі не знали, що це невдовзі мало означати для мого, для нашого життя…

Я відчувала, що це перебування в Закопаному, знайомство зі стількома чудовими, добре влаштованими і, зрештою, просто цікавими людьми вплине на моє життя. Мусить щось змінитися. Бруно був щасливий, тут він був більше переконаний, що світ не лише одноколірний. Марія Каспровичева [55] Марія Каспровичева (Maria Kasprowiczowa, з дому Бунін, 1887–1968) — донька російського генерала, третя дружина відомого польського поета, драматурга, есеїста, літературного критика й перекладача Яна Каспровича (1860–1926), авторка щоденників та споминів про цікавих людей, які бували на віллі „Гаренда” в Закопаному, спричинилася до виникнення культу Каспровича після його смерті. , власниця знаменитої „Гаренди” [56] „Гаренда” („Harenda”) — будинок Яна Каспровича в Закопаному, який він купив за гроші, отримані за переклад Шекспіра, від 1950 року тут розміщений літературно-біографічний музей Яна Каспровича, заснований з ініціативи вдови поета Марії Каспровичевої. , вдова Яна Каспровича, намагалася переконати мене, що якщо я хочу бути з Бруно, то мушу зрозуміти його винятковість. Бо химерність душі — це привілей мистців, а розуміння — єдиний ключ до спільного з ними життя.

Наче я в цьому вже не переконалася! Ба якби лишень вона знала про мого мистця стільки, що я… Може б, не так завзято читала мені материнські проповіді? Щоправда, одного разу вона здивувала мене щирістю. Жінка повинна бути красивішою за чоловіка, — сказала на прощання, — але у вас ця різниця завелика. Ти надто красива для нього. Спершу я подумала, що це просто такий комплімент. Але щось мене спантеличило в цих словах. Звісно, я вже чула подібні вислови про наш зв’язок. Однак у них крилася злорадність. Але ж пані Маруся обожнювала Бруно… „То що мені робити?” — запитала я. „Мусиш його ще більше любити. І вважай, аби він не почав боятися тебе. (І не фотографуйся разом з ним. А принаймні стеж, щоб він усміхався.)”

І справді — ми не мали спільних світлин. Навіть без моїх нових вагань і сумнівів його не вдавалося вмовити. На усмішку — часом так. Тоді він виглядав ще молодшим, ніж зазвичай.

Але щоб сильніше його любити? Не можна було сильніше. І так усе було — тільки Бруно і Бруно. Він і для нього. Спершу він, потім його мистецтво. Або навпаки. Це було найважливіше для нього самого і для всіх. Отож без цих слів пані Марусі й без тієї білої троянди, яку вона колись принесла мені від його імені, я знала, що зі своїми бажаннями мушу сховатися в найтемнішому куточку. Але ж — змилуйтесь — не такому темному, як Дрогобич!

На щось таке я вже не могла погодитись. Може, те знайомство з Деборою — красивою й панівною своїм розумом над світом чоловіків — підштовхнуло мене до більш рішучих кроків. Спершу на словах. Упродовж багатьох вечорів ми говорили з Бруно. У цих розмовах літературних тем було щораз менше.

Наче рефрен, поверталася тема переїзду до більшого міста. Щонайменше до Львова, але я насправді від самого початку думала тільки про Варшаву. Тільки там був сенс розпочати життя заново, тільки там варто було ризикувати. Бо ж початок не мусив бути легким. Ані в моєму, ані в Бруновому випадку. Нові місця роботи, нові помешкання, старі родини на утриманні…

Він множив клопоти й труднощі, рахував, у нього нічого не сходилося. Але передусім повертався до своєї idee fixe . Дрогобич як прихисток його письменства, як його космос. Сидів на ліжку й плів, що лише там курява має терпимий колір і блиск, сутінки відкривають щоразу нові обличчя, а час сочиться через інше сито. А я думала, чи чує він сам себе. І кому він це говорить? Якимось випадковим підлабузникам чи своїй вимріяній, ще й у хтивих снах, жінці. Роздратована його егоїзмом, вже замалим не сказала йому про ті безглузді слова, якими він недавно частував за столом ледь знайоме нам товариство. На чиєсь питання ти відповів відверто, що у прозі соромився б того, що показуєш на своїх малюнках, і що не зміг би написати мазохістський роман. Я тут у рукавичках і ваганні стрибаю довкола пана мистця, щоб його не вразити осудом, а він відкрито говорить про СОРОМ!