Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Іноді я з тривогою поглядала на мого Бруно. Чи його це не бентежить, не шокує, чи ця сила приятеля ще більше не підкреслює його власні слабкості. Але — на диво — Бруно, мій Бруно, зазвичай тихенький, відчужений, який часом пожвавлювався лише ближче до ліжка, був зачарований так само, як і я. Ні, Віткаци його не шокував. Бруно був його шанувальником. Хоча на деяких фотографіях мав неприродно радісний вираз обличчя.

Навіть колекція раритетів „божевільного із Закопаного” вражала. Неважливо — справжня чи лише сфальсифікована. Чого там тільки не було? Недопалок цигарки маршала Пілсудського, підв'язка таємничої танцівниці Рити Сачетто [44] Рита Сачетто (Rita Sacchetto, 1880–1959) — німецька танцівниця й акторка, знімалася в кількох німецьких німих фільмах, акторську кар’єру зробила в Данії, 1917 року вийшла заміж за польського графа Авґуста Замойського, якийсь час жила у Польщі, 1930 року подружня пара переїхала до Італії. , волосина Бейліса [45] Менахем Мендель Бейліс (1874–1934) — єврей з Києва, засуджений за ритуальне вбивство; судовий процес, що відбувся 1913 року, ввійшов до історії як „справа Бейліса” та започаткував міжнародну критику антисемітської політики Російської імперії. — єврея, звинуваченого у 1913 році в ритуальному вбивстві. А поруч із засушеним язиком новонародженого та шматком людської шкіри з татуюванням — серія порнографічних акварелей Тимона Несьоловського [46] Тимон Несьоловський (Tymon Niesiołowski, 1882–1965) — польський художник, графік, педагог, представник формізму в образотворчому мистецтві, походив зі Львова. , кольорові японські дереворити та — предмет гордості автора — збірка графічних робіт Бруно!

За столом або на веранді „Віткевичівки” точилися запеклі диспути про літературу й філософію. Найблискучішим, звісно, був Віткаци, а також його приятель, філософ Роман Інґарден [47] Роман Інґарден (1893–1970) — польський філософ, професор Львівського університету, після війни — Торунського та Яґеллонського університетів, учень Едмунда Гуссерля — засновника феноменології, вивчав проблеми епістемології, онтології, естетики, аксіології, філософської антропології, філософії мови та літератури. . Але Бруно їм не поступався, що розчаровувало дамську половину „двору”, яка прагнула розпочати веселощі, а не дискутувати про філософські категорії.

Іноді я почувала себе як на небі, до якого, зрештою, із Закопаного було значно ближче, ніж з нашого Дрогобича. Я вірила, що світ складається зі слів. Що вони та їхні душпастирі творять найважливішу реальність. Була готова піти за цією візією у вогонь. І за Бруно, бо це він відкрив її для мене. Дозволяв перебувати у магічних світах, ступати по полянах і галявинах, до яких сама б я не дотягнулася. Ці люди особливі — ці гейзери мудрих слів. Я пояснювала собі піднесено, що досягла справжньої честі, й мій мистець обдарував мене щедрим жестом самітника, вдячного за прихильність до його витончених потреб…

Але досить було кількох речень Віткаци, аби спуститися з небес на землю. Він дотепно розповідав про свою одноосібну майстерню портретів, створену для „видовбування пик”, аби художник мав за що випити й закусити. А це насправді були немалі гроші. За портрет типу А — „вилизаний, фотографічна схожість, екзотична, рослинна декорація” — брав 350 злотих. За найдешевший та, згідно з правилами майстерні, „найбільш строгий, без фармакологічних доповнень”, треба було заплатити 100 злотих. Я вдоволено, а може, й з легкою тінню надії дивилася на Бруно. Але він навіть не поворухнувся — мабуть, не зрозумів мого німого запитання. Чи не хотів зрозуміти?

Я не знала, що й він мав такий портретний досвід, що заради грошей за кілька злотих малював туристів власне тут, у Закопаному, а перед тим у Криниці [48] Криниця (від 2002 року Криниця-Здрій) — місто у Малопольському воєводстві на території Карпатських Бескидів, у якому мешкали українці, поляки та євреї, відомий курорт та осередок санаторного лікування, вода з тутешніх цілющих джерел має лікувальні властивості при захворюваннях органів травлення, сечовидільної та серцево-судинної систем. . Під час його перших виїздів у гори. Десять років тому. Але він волів не повертатися до цих спогадів. Бо ж не мав темпераменту Віткаци. Ані його хисту знаходити клієнтів. Портретики були скромні, чорно-білі, а художник сірий і мовчазний. Таке не могло подобатися.

Віткаци — це інша справа! О, той умів причарувати! Треба було ще поклопотати про його великі кольорові пастелі з написами автора про допоміжні засоби, які він вживав під час роботи („пифко” було найлегшим). Інша справа, якщо малював їх від душі. Тоді я пригадала собі, що колись уже бачила картину, яку намалював Віткаци. Це ж був портрет Бруно — висів на почесному місці в його кімнаті на Флоріанській. Кольоровий, демонічний, повний звивистих форм, але й якоїсь проникливої ніжності. Здається, все тіло Бруно нагадувало в’юнкого жучка, зображеного згори. Гостроверха шапка і повідок довкола шиї. Партнер коломбіни, блазень, трагік, мій майбутній чоловік? Я бачила це лише мить — Бруно не хвалився, а я, надто вражена іншими образами й запахами, хотіла лишень утекти звідти. Це, безумовно, було справжнім мистецтвом, поза і понад будь-якими „правилами”.