Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Шульц ще перед тим їздив до Закопаного. А точніше — від якогось часу до Віткаци в Закопаному. Заради цього знайомства, спершу в листах, а згодом особистого, він покидав свій Дрогобич і вирушав — який жах — у гори! Він, який мав проблеми, коли підіймався стрімкими сходами. Але чого не зробиш заради приятельства з „божевільним із Закопаного”? У творчості й у житті вони були двома великими протилежностями: один до болю інтроверт, другий — екстраверт аж до екстравагантності, чи й навіть більше. Однак цінували один одного як мистці й любилися як люди.

Віткаци не був набагато старшим за Бруно, але майже як батько опікувався провінціалом і вводив його у „товариство”. А заслужити на справжню ласку Віткаци, всупереч тому, як могло здаватися на перший погляд, було не так уже й легко. До Бруно це взагалі було майже неможливим. Він навіть обожнювати себе рідко коли дозволяв.

Цього разу організацією деталей подорожі зайнялася вона. Пансіонат від 3 до 10 злотих за добу, залежно від умов, 6 злотих — кошти перебування у кращих умовах, додатково купіль — 1 злотий та обслуга — 70 ґрошів. Вибрала щось посередині. Зарезервувала.

У знаменитій „Віткевичівці” [40] „Віткевичівка” („Witkiewiczówka”) — вілла в Закопаному, побудована у 1903–1904 роках у закопанському стилі за проектом архітектора Яна Віткевича, брата Станіслава Віткевича — батька Станіслава Іґнація Віткевича, художника, архітектора, письменника, теоретика літератури, популяризатора закопанського стилю. У 1931-1939 роках на цій віллі мешкав і творив Віткаци, тут була його майстерня портретів. Нині відремонтована вілла функціонує як пансіонат. не було світла й каналізації, тож вони замовили щось більш зручне. Постійно зустрічалися з Віткаци та його мистецькою бандою. Бруно майже належав до неї. „Майже”, бо розпивання алкоголю та постійні дурощі — це не був його світ. Але він хотів бути поруч із кимось, кого вважав більшим за себе. А вже точно з кимось, хто краще вміє насолоджуватися життям…

Послідовник Чистої Форми [41] Чиста Форма — мистецька теорія, створена Станіславом Іґнацієм Віткевичем, пов’язана з його філософськими поглядами. Згідно з цією теорією, засадничою роллю мистецтва, релігії та філософії є викликати в людини метафізичне почуття (Чисту Форму) іншості стосовно решти світу, винятковості власного існування та контакту з таємницею буття; у такому метафізичному почутті полягає сенс людського життя. та заборонених речовин був кольоровим у буквальному значенні. Наче екзотична квітка. Завжди старанно добирав сорочки. До зеленої залюбки надягав жовті черевики. Й темно-сині бриджі. До цього малинову краватку. Здасться, він навіть білизну мав кольорову. А писав фіолетовим чорнилом. Він постійно рухався: то запрошував усіх на щось смачне — це могла бути настоянка з анісу, — то демонстрував виготовлений ним калейдоскоп. Відтак вилазка в гори. Увечері заохочував до участі у спіритуалістичному сеансі, під час якого міг непомітно нахилитися і, за спинами паней зі свого „гарему”, нишком зізнатися Юні, як він тяжко сумує за покинутою у Варшаві дружиною.

У його товаристві безперестанку щось відбувалося, кипіло життя, романси, лився алкоголь. Сам проводир зазвичай перебував у стані „ґлятви”, як він називав похмілля. Але це не заважало йому в щоденних розвагах з коксом, стрихніном, „пифком” [42] Одне зі слів, вигаданих Віткевичем, може означати речовину для куріння. та іншими стимуляторами. Темперамент його просто розносив. Хоча якоюсь мірою це була лише видимість. Бо ж колись він мусив писати ті п’єси і повісті, завдяки яким став знаменитим, колись мусив малювати ті свої предивні портрети. І ось він, отой гейзер темпераменту, і той інший, ще блідіший на тлі свого приятеля, ще більше замкнений у собі й мовчазний, мусили переживати ті самі моменти самотності над листком паперу, з палітрою в руці…

Їх об’єднувала любов до мистецтва — беззастережна, непримиренна до профанів, які й гадки не мали про муки творчості. Тільки воно, тільки мистецтво виправдовувало їхнє існування на цій планеті. У цьому вони погоджувалися на сто відсотків. Бруно часто посилався на свого Приятеля Мистця, коли на мене нахлинала бодай мить зневіри, чи щоб не проґавити інших можливостей у житті. А Віткаци повторював: „…забрудню руки по лікті й пахви. Вб’ю себе роботою, бо без неї… ким я є? І навіщо?”

Але тут автор „Ненаситності” [43] „Nienasycenie” — один із найвідоміших романів Віткаци, виданий у двох частинах 1930 року, розлога антиутопія про ідеальну державу китайських комуністів, що захопили уявну контрреволюційну Росію й готуються напасти на скомунізовані держави Західної Європи; цей роман, написаний у чудернацькому й винахідливому стилі „чорної комедії”, є класичним взірцем сучасного літературного ґротеску. здебільшого розважався. Він любив сміятися, пустувати. Після кожного потужного загулу розпочинав Нове Життя у Великих Масштабах, тоді ми його найчастіше бачили. Пам’ятаю його кривляння перед об’єктивом фотокамери. Глузливі жарти. Хлоп’ячі дурощі, здається, не без впливу різноманітних речовин. Його заклики до своїх обожнювачок, щоб не сказати — коханок: „Давай зробимо щось пекельне!” В усьому цьому, як і в ньому самому, палав вогонь.