Аґата Тушинська - Наречена Шульца

І, мабуть, найцікавіше — розголошена всім і вся остаточна таємниця цієї дільниці, що є нічим іншим, як „ферментацією прагнень, вибуялою завчасу і від того безсилою та порожньою”. Бо „в ній ніщо не завершується, ніщо не доходить до свого definitivum , усі починання зависають у повітрі, всі жести зупиняються передчасно і не можуть вийти поза певну мертву лінію”.

Може, він написав це для мене, виправдовувався про всяк випадок? Але ж тоді він ще не знав мене. Тоді чому якогось ранку я натрапила на книжку, розгорнуту саме на цих сторінках? Сам хотів підвести мене до цих думок? Намагався сказати мені, що „це” є лише фікція, гра, ніколи не доведена до кінця? А може, це просто вітер — я завжди спала з відчиненим вікном — хотів почитати про „вибуялі нездійснення”, якими „все закінчується”.

Усе-таки він трохи наражався. Хоча б заувагою про учениць, які „мають у поглядах той нечистий натяк, ув якому вже зачаїлася вгадувана майбутня зіпсутість”. Як на учителя, це доволі необережні формулювання. Я воліла, щоб моїх дівчаток це не стосувалося. Його вже колись, як сам мені розповідав, звинуватили в непристойності. Під час виставки в курортному будинку в Трускавці, яка мала покращити домашній бюджет Шульців, місцевий депутат чи навіть сенатор вимагав зняти зі стін графічні роботи з „Книги Ідолопоклоніння”. Бо це скандал і публічне зіпсуття…

Якось це пережилося, бо роботи вочевидь були вже продані (за смішну ціну!), але тепер часи змінювалися. Для єврейських художників, безумовно, не на краще. Зі школи вже доходили чутки, що учні скопіювали малюнки Шульца і почали обговорювати нагайки, чорну білизну й дивні уподобання свого професора. Добре, що чув про це лише приятель фізик…

Бруно постійно мучила тривога. Зрештою, він завжди її відчував, тож, як не дивно, причин для хвилювань радше побільшало, ніж поменшало. Коливання настроїв зростало все сильніше й сильніше. Успіх „Цинамонових крамниць” спочатку його окрилив. Він був здивований таким чудовим сприйняттям книжки. Пишався проведенням вельми улесливих аналогій з Рільке, Русселем [37] Реймон Руссель (1877–1933) — французький письменник, маловідомий за життя, згодом визнаний сюрреалістом, любив описувати технічні винаходи й магічні місця. , Жироду [38] Жан Жироду (1882–1944) — французький письменник і драматург, писав інтелектуальні повісті й новели з елементами ґротеску та словотворчої віртуозності. , Блейком.

А водночас його боляче зачіпало й виводило з рівноваги кожне, хай навіть злегка критичне, слово. Це, мабуть, характерна хвороба дебютантів, але в нього — як і все інше — надмірно перебільшена, на межі цілковитої зневіри у власній прозі. Так, ніби він не довіряв своєму талантові й боявся, що втратить його, а може, вже втратив і є всього лиш автором літературної містифікації. Я підтримувала його духовно, але не знаю, чи мені це вдавалося. Він чекав підтримки не від найближчих, тільки, здається, від якогось Бога Літератури, єдиного і всемогутнього, який раз і назавжди винагородить його своїм визнанням і вручить йому викарбуваний з бронзи сертифікат величі. Сміявся, коли я про це говорила, хоч не знаю, чи його це трохи не ранило, що жартую на такі важливі теми…

Для заспокоєння я читала йому вголос найпрекрасніші речення із „Крамниць”, які переписала собі на листок картону й носила в торбинці. Хто як не Геній, мій Геній, мій Майстер міг написати їх. Хоча б оці:

„Суботнім пополуднем я виходив з матір'ю прогулятися. З півтемряви сіней ми відразу поринали в сонячну купальню дня. Перехожі, блукаючи в золоті, мружили очі від жару, немов позаліплювано їх медом, під відкопиленою верхньою губою виднілись їхні ясна і зуби. І всі блукальці цим золотим днем несли на собі однакову спекотну гримасу, ніби сонце…”

Або ось ці, що описують чудернацьку пташарню Батька:

„…тут-таки небо вкрилось якоюсь кольоровою висипкою, осипалося розхвильованими плямами, які росли, дозрівали — й раптом наповнили простір дивним народом птахів… Серед них були птахи двоголові або з надмірно великими крилами, були й каліки, що накульгували в повітрі однокрилим недолугим польотом… Деякі з них літали навзнак, наділені тяжкими незграбними дзьобами, схожими на колодки й замки, навантажені кольоровими наростами, й були сліпі”.

Дуже скоро я зрозуміла, що тут, у Дрогобичі, нічого доброго Бруно вже не чекає. Що б він не зробив — не змінить статусу гімназійного учителя малювання. Та ще й такого, який постійно мусить працювати на авторитет. Та ще й маючи ті свої приховані й водночас явні таємниці. Може, я помилялася? Часом він визнавав мою правоту. Тепер навіть частіше, коли я починала розмову на цю тему. Може, зважував у думках зухвалі плани виїзду, мабуть, ретельно прораховував, як це йому властиво: на помешкання стільки, на перші місяці стільки, родині надіслати стільки і стільки. Сто злотих мало б їм вистачити. Адже є Ізидор… Він, здається, навіть почав розглядати ідею покинути роботу у школі.