Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Так.

Суворий погляд Захара підтвердив його лаконічну відповідь.

— Ну і хай йому грець.

Богдана підняла голову до неба.

На обрії тихо сходило сонце.

Василь вдивлявся в просвіт між гілками. Виходити звідси не було сенсу, він же не володіє ніякими особливими вміннями. Ще поранять або, не дай Боже, вб’ють. І нащо він у все це вплутався, воно йому треба було? Хоча те, що пообіцяв отой бовдур, дуже приваблива нагорода. Сила, про яку він завжди мріяв. Така ж, як у них. О, тоді він себе покаже! Володіти іншими, робити все, що хоче, і не залежати ні від кого. Його мрії мають стати реальністю! Скоріше б! А що, якщо вони не отримають книгу? З одними кріслами ж далеко не заїдеш. Та ні, вони так її прагнуть, що зроблять усе, щоб нарешті оволодіти нею. І тоді він матиме все, про що мріяв!

Василь обережно розсунув гілки, щоб бачити краще, що відбувається на кам’яному подвір’ї. Якась ця Агата слабка, не може впоратися з тим дурнуватим. Уже її у воду загнав. Правда, Лео молодець, гарно б’ється. Жінки слабші, що поробиш.

Але що це? Як це? Вони що, кинули його тут одного? Крізь гілки Василь побачив, як два яструба летять у нічному зоряному небі. Він розгублено лупав очима. Раптом страх огорнув його. Несподівано поряд він почув якийсь тихий шурхіт. Василь опустив очі і в місячному сяйві побачив маленьку змію. Вона пильно дивилася йому в обличчя. Василь на декілька секунд завмер. Потім різко підняв товсту палицю, яку тримав про всяк випадок, адже хто знає, що в тому лісі може зустрітися. Він опускав її на тварину знову і знову, поки вона не стала нерухомою. Василь підійшов впритул і подивився на тіло, що лежало перед ним на траві. Але страх не зникав. Він став іще сильнішим. Серце божевільно калаталося, і раптом його охопила паніка. Як звідси вийти?

Він оглядався на всі боки. Дерева стояли темною стіною, не було видно жодного просвіту. Якісь дивні страшні звуки почали доноситися з усіх боків. Треба вийти звідси! Василь зірвався з місця і побіг, не розбираючи дороги. Гілки били його по обличчю, зачіпали за одяг. Раптом він вискочив на галявину. Перед ним стояла людина. Він завмер на декілька секунд. А раптом вона хоче його вбити? Треба тікати якнайдалі! Він знову зірвався з місця і помчав у хащі все далі й далі.

На обрії тихо сходило сонце…

Даринка йшла по лісовій стежці, вдихаючи на повні груди чудове ранкове літнє повітря і уважно вдивляючись у всі рослини, про які розповідає їхня вчителька. Так чудово, що мама погодилась відпустити її на цю екскурсію. Ботаніка — це так цікаво. Однокласники пильно стежили за словами вчительки, обертаючись то направо, то наліво. Ось дуб. А он там — клен. А ще подалі — липа.

— А ви знаєте, чому люди ромашку так назвали? — запитала Даринка подружок.

— Розкажи нам, Даринко, ми з радістю послухаємо, — запропонувала вчителька, і всі повернули до дівчинки уважні обличчя.

Даринка обвела поглядом присутніх.

— Добре, із задоволенням. Тож слухайте. Жила собі одна бідна жінка. І одного разу у неї захворів син. Грошей на ліки в неї не було, і вона ходила по степу і збирала всі рослини, які хто порадить. Одного разу вона зустріла бабусю, яка несла в руках білі духмяні квіти. Почувши про горе матері, бабуся простягла їй квіти: "Зроби з них відвар і напої синочка”. "А як же звуться ці квіти?” — запитала жінка. "Як вилікується синок, то й назвеш їх його ім'ям”. Хлопчика звали Романом, тож мати, напуваючи його відваром, промовляла: "Пий, синочку, ромашку, і будеш здоровим!”

— А звідки ти знаєш цю легенду? — запитала вчителька і ласкаво посміхнулася.

— Мені бабуся розповідала. Вона багато легенд знає.

— А розкажи іще щось цікаве, — попросила її подруга Тетянка.

— Так, розкажи! — в очах у однокласників засяяли вогники.

— Ну добре! Я розкажу про вербу.

Діти сіли у коло, і Даринка почала свою розповідь.

— У однієї матері-вдови було троє синів. Вони дуже любили маму. Росли вони добрими, роботящими, приносили радість усім людям. Та напали на рідну землю вороги. Прийшов до матері старший син і каже: «Благословіть, мамо, за свій край боротися». Стислося в мами серце, але благословила. Потім прийшов середній. І його мусила благословити. А коли попросив благословення найменший, не витримала: «Не пущу! — скрикнула. — Один ти у мене залишився!» «А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?» Ще більше защеміло у матері серце, але провела у дорогу і найменшого сина. А сама щодня виходила на берег річки, синочків рідних виглядала. Закінчилася війна. Поверталися їх друзі, схиляли перед матір’ю голови, принесли їй нерадісну звістку: загинули всі її сини героями. Довго плакала-ридала мама над річкою, не хотіла в хату без дітей вертатися. А на ранок побачили люди на березі вербу, що невтішно додолу схилила свої віти. Отак на світі з’явилася плакуча верба.