Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Таки зачепило.

Стурбований голос Захара змусив Данила через силу посміхнутися.

— Та нічого, прорвемося! Головне, що книгу відстояли.

— Сьогодні так.

Захар розрізав сорочку та оглянув рану.

— Кістка ціла. Зараз полікуємо.

Несподівано у небі з’явилися голубиця і ластівка.

— Якось невчасно. Їй і так перепало, — Данило заклопотано дивився, як птахи опускаються на траву. — Тепер ще за мене буде переживати. Чи не буде…

Богдана перелякано підскочила до чоловіків.

— Господи, знову вони? Коли ж це вже скінчиться?

Вона обережно оглянула рану. Та що ж це таке, руки дрижать… Ще подумає щось не те… Вона втупилась у скривавлене плече. Потім струсила головою і подивилася прямо в насмішкуваті очі. Тільки зараз вони зовсім інші… Турботливі… Таке враження, наче це її поранили. Якась дурня… Це вона повинна мати турботливий погляд, а не він.

— Я зараз! — вигукнула Марія.

Вона підхопилася і швидко завернула за скелю. Трава густо поросла землю, нічні квіти збивали з ніг божевільними пахощами, що рвали свідомість навпіл. Вона нахилилася і пильно вдивлялася у рослини. П'янкий аромат знайомих трав кликав її до себе. Вона упевнено рухалася у темряві, шукаючи лікувальне зілля.

Раптом жінка почула тихий шурхіт справа. Вона зупинилася. У місячному сяйві вона побачила, як прямо перед нею виповзає змія. Зненацька на її голівці щось блиснуло. Королева! Змія підняла голову і уважно подивилася на знахарку. Потім зробила рух убік і знову зупинилася, вдивляючись у обличчя Марії, неначе кликала її за собою. Жінка рушила за нею.

Змія повзла між рослин, раз у раз оглядаючись. Вони вже відійшли досить далеко від скелі. Нарешті рептилія спинилася і обернулася, дивлячись Марії прямо в очі. Знахарка підійшла ближче і раптом побачила те, чого б вона сама ніколи не знайшла — живосил, траву, яку можуть відшукати тільки змії. Вона лікує будь-які рани і навіть повертає до життя.

Марія вдячно кивнула королеві і обережно зірвала ніжні листочки. Змія кивнула головою у відповідь і тихо зникла у високій траві.

Жінка швидко піднялася. Несподівано вона почула тріск гілок, наче хтось проривався крізь хащі. Марія завмерла. Раптом між дерев прямо перед нею у світлі місяця з’явилося біле обличчя чоловіка. Це ж Василь! Вона побачила великі божевільні очі. Складалося враження, що він не розумів, де знаходиться. Декілька секунд вони дивилися один на одного. У його очах був дикий жах. Раптом Василь кинувся назад у хащі, і було чути тільки звук гілок, що ламалися від його бігу.

Марія швидко повернулася до каменя.

— Це ж живосил! Тобі королева вказала? — Захар уважно спостерігав, як Марія виймає рослинку із річки, де омивала її, і прикладає до рани.

— Ти що, когось із них врятувала? — запитав Данило, хоча і сам розумів, що питання риторичне. — Змії дуже справедливі. І нагороджують, і карають по заслузі.

Марія набрала у річці води у маленьку флягу, яку завжди носила при собі. Вона нахилилася над нею і почала шепотіти замовляння. Фляга тихо світилася блакитно-прозорим сяйвом.

— Випий. Ще швидше загоїться.

Данило взяв фляжку. Солодкуватий присмак заговореної води такий приємний. Раптом він відчув, неначе це світло поступово почало наповнювати все його тіло, кожну клітину, кожен нерв. Дійсно, вода — це життя.

Він віддав порожню фляжку.

— Дякую!

— На здоров’я!

Кровотеча припинилася. Захар відірвав шмат від своєї сорочки. Марія обережно перев’язала рану.

— Я бачила Василя.

Всі здивовано втупилися в знахарку.

— Як це? — очі Богдани стали круглими. — Чого це він тут вештається? Мабуть, “друзі” його кинули, коли тікали. Заблукав, сердешний, межи хатою й коморою.

— А що він робив? — Захар уважно подивився на Марію.

— Вибіг із лісу. Дуже переляканий. Таке враження, що він збожеволів.

Захар замислився.

— Мабуть, скоїв щось дуже погане тут. Це його покарання.

— І що тепер, він так і буде бігати тут по лісу і людей лякати? — Богдана з цікавістю втупилася в сині очі.

— По лісу не буде. Тільки по Монастирищу.

— А де ж тут бігати? Тут за десять хвилин усе обійти можна. Я зверху добре все розгледіла. — Богдана огляділа кам’яне подвір’я.

— Для тих, хто порушив закони капища, не існує кордонів. Для них простір і час змінюються назавжди.

- І що, цьому не можна зарадити?

— Ні. Він сам зробив свій вибір.

Очі дівчини стали задумливо-сумними.

— А мені його навіть шкода. Він був у принципі нормальним, коли ми працювали разом. Мабуть, просто не було приводу показати свою сутність. Хоча він мені ніколи не подобався. Якийсь темний. — Вона помовчала. — І що ж, він так і згине тут божевільним?