Рута Богдан - Тримай мене міцно

Раптом вода навколо них почала сяяти дивним світлом. Марія взяла Богдану за плечі і занурила у річку. Світло проникло крізь шкіру, розтеклося по тілу, заповнюючи кожну клітину. Дівчина неначе розчинилася у цьому відчутті єднання зі стихією…

Яскравий місяць посміхався їм з височини. Зірки блимали у темному небі, кличучи до себе. Богдана стояла на березі, щасливо посміхаючись. Русалки та мавки радісно щебетали, оточивши її з усіх боків.

— Дякую, що терпіли мене стільки часу!

Богдана лагідно гладили їх по невагомих плечах та руках.

— Ми раді, що ти нарешті повернулася у себе.

Дівчата відійшли убік.

— Тепер ти можеш летіти, — сказала Марія. — Ти відчуваєш силу?

— Так, відчуваю!

Богдана підняла руки.

— Прощавайте! Дякую вам за все!

Вона обернулася ластівкою і піднялася у повітря. Зробила коло над берегом, махнула крилом на прощання і здійнялася вище у нічне, залите зорями, небо. Марія полетіла услід за нею.

Захар стояв на кам’яній брилі, вдивляючись у обрій. Його чіткий профіль різко вимальовувався на тлі червоного неба. Мертва тиша оповила Монастирище. Навіть коники раптом замовкли в траві. Щось тут не те. Треба бути насторожі.

Характерник вслуховувався у найменший шурхіт, у найтихіший сплеск. Данило стояв неподалік, напружено розглядаючи зарості у підніжжя капища. Раптом він зробив знак рукою. Захар тихо підійшов і опустив погляд туди, куди вказував хлопець. Внизу вони побачили Лео з Агатою, що рухались у напрямку таємної печери. Вони обережно ступали уздовж берега, намагаючись не оступитися у воду.

Захар теж зробив Данилові знак рукою і швидко спустився по стежці до кам’яного подвір’я. Якраз вчасно, щоб перехопити непроханих гостей на півдорозі.

— Агов, а куди це ви прямуєте без запрошення?

Несподіване запитання змусило Лео і Агату обернутися.

— Чи ви думали, що вдома нікого немає? — Данило насмішкувато свердлив сталево-сірі очі. Потім перевів погляд на жінку. — Привіт, колежанко! А я думав, ти зараз проводиш опис знайдених реліквій!

— Ні, я вирішила тебе пошукати. А то зник, нікого не попередивши.

— А може, навпаки? Всі вже з ніг збилися, так шукали. А ти тут, за чужими книгами полюєш. От дивовижа!

Агата презирливо подивилася на Данила.

— А де ж твоя незрівнянна подруга? Мабуть, якраз смажиться у пеклі.

Погляд Данила став холодним.

— Тобі краще знати, де.

— Атож.

Вона глянула Данилові у вічі. Байдужі очі. Зверхня посмішка.

— Краще віддайте книгу. Все одно ми її заберемо, — сказав Лео.

Його сталеві очі намагалися прорватися крізь сині кордони Захарових, чигаючи на інформацію. Та Захар спокійно відкинув даремні спроби.

— Краще летіть звідси. Вам не встояти перед силою капища.

— Нам потрібна Книга!

Несподівано Лео зірвався з місця і почав швидко крутитися, утворюючи повітряний вир. Раптом він зупинився і рвучко випрямив праву руку у напрямку Захара. Але характерник відскочив вбік, і дерева позаду нього впали під силою удару Лео.

— Не смійте тут нікому шкодити!

Данило давно не бачив, щоб Захар так гнівався.

Характерник кинув у Лео велику вогняну кулю. Вона прорізала темряву, залишаючи після себе яскравий хвіст із маленьких іскор. Чаклун встиг ухилитися, і куля зникла, розчинившись у повітрі.

Тим часом Агата підняла у повітря пісок із берега, і, завернувши його у довгий стовп, направила на Данила. Він встиг відбити його і послати удар блискавкою у відповідь.

— Зазвичай я не б’юся з дівчатами. Але ти не залишаєш мені вибору. Вибач, колежанко, ти сама сюди прийшла.

Данило сконцентрувався і відкинув Агату назад. Вона шубовснулась у воду.

— Щоб ти здох, чортів археолог!

Жінка спробувала вийти на берег, але була змушена відбиватися від ударів, які летіли у неї раз за разом. У той же час Захар та Лео не поступалися один одному у спробах збити з ніг та знешкодити супротивника. Агата все більше слабшала, неспроможна протистояти напору Данила. Лео оглянувся на річку. Мабуть, не цього разу…

— Готуйся летіти! — скомандував чаклун.

Він кинув останню повітряну кулю у Захара, але той вчасно відскочив убік. Куля врізалася у виступ кам’яної брили і відірвала великий шматок скелі. Лео та Агата миттєво обернулися яструбами та злетіли у нічне небо. Характерник оглянувся. Данило сидів на траві, тримаючись за ліве плече. Крізь пальці стікала кров. Рукав сорочки вже весь намок, і краплі блищали на зелених стеблинах у місячному сяйві. Уламок брили валявся поряд.