Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Все йде так, як має йти. Ми не можемо ні змінити цього, ні прискорити. Вони проведуть ритуал, а ми повинні знищити їх разом із кріслами.

— А чому ми раніше не могли віддати їм Книгу і просто почекати до затемнення? — не вгавала дівчина.

— Тому що у Книзі купа різних заклинань, і невідомо, якими з них вони могли скористатися. Не можна ризикувати життями інших людей заради свого спокою. Та й невідомо, чи був би в нас той спокій.

Захар, як завжди, легко привів її до тями.

— Ну добре, здаюся. — Іскри з її очей нарешті перестали сипатися.

— То я йду за Книгою.

Захар почав спускатися по стежці з капища. За ним рушили інші. Богдана з цікавістю роздивлялася все навколо. А тут напрочуд гарно!

— Чудове місце! І енергетика така особлива. Неначе народжуєшся наново.

— Так. Місце сили. Предки добре зналися на такому. — Данило йшов позад неї, спостерігаючи за її граційними рухами. — Але не кожен може сюди потрапити. Не всім воно відкривається.

— Такий підйом відчуваєш, що хочеться гори звернути! — Богдана підстрибнула від задоволення. — Давно мріяла тут побувати. Потрібно сюди частіше навідуватися. От розберемося з цими дурнуватими, і можна нарешті повернутися до нормального життя.

Несподівано Богдана замовкла. Всі раптом відчули те ж саме. А що, як їм не вдасться? Що, як вони не встигнуть, не встоять або ще щось стане на заваді? Що тоді? Стільки марних зусиль, болю, страху, боротьби… Потрібно зробити все можливе. Вони мусять. Відступати нікуди. І варіантів більше немає. Або пан, або пропав. І це мусить бути пан. Тільки так.

Захар обернувся.

— Ви можете зачекати тут.

— Ні, я ще не бачила, де ця зачарована печера. Хочу подивитися, — сказала Богдана.

Вона рушила услід за характерником.

— І я піду, — промовила Марія і обережно переступила жука, що повз прямо через стежку.

— Краще ми тебе проведемо. Буде надійніше, — сказав Божедар, не стишуючи ходи, і завернув за кам’яну брилу.

— Що це тут за джунглі такі? — Богдана продиралася крізь кущі, прикриваючи очі від гілок. — Я вже вся неначе індіанець на стежці війни, пообдиралася і розфарбувалася.

Вони підійшли до вже знайомого місця. Захар звичним рухом розсунув гілки і став обличчям до тріщини. Він випростав руки і уважно вдивлявся у тріщину. Пройшло декілька хвилин. Тріщина почала поступово збільшуватися. Захар протиснувся крізь прохід, що утворився, і зник у чорному проваллі. Брили зсунулися.

— Не зрозуміла! А ми? — світло-карі очі отетеріло зиркали на присутніх.

— А ми як дружини моряка. Будемо чекати і молитися, — посміхнувся Данило.

— А непогана з тебе дружина б вийшла, — підморгнула йому Богдана.

— Один-один, — засміявся Данило. — Пішли вже, — сказав він і розвернувся.

— Як це пішли? А Захар?

— А Захар, як справжній моряк, вийде із води, — засміявся Данило і рушив по стежці назад.

Марія махнула дівчині головою.

— Пішли. Вихід не тут.

— Прикольно! — Богдана повернула назад разом з усіма. — Точно, я згадала, це ж, мабуть, та печера, де характерники проходять залік із умінь перед посвяченням.

— Типу того, — посміхнувся Данило.

Вони стояли біля річки в очікуванні характерника. Ось над водою з’явилася голова, потім плечі. І ось вже Захар стоїть на березі із книгою в руці. Данило промовив заклинання, і одяг став сухим.

— Цього разу ти не проти? — посміхнувся він.

— Можна було тільки книгу просушити, — засміявся Захар. — Але все одно дякую.

Він віддав книгу Божедару. Мольфар сховав її до сумки і обернувся до Данила.

— Як ти? Зможеш долетіти?

Данило торкнувся плеча.

— Нормально. Дякуючи королеві та Марії, вже навіть не болить. Живосил особлива рослина.

— Добре. Піднімаємось.

Вони вийшли стежкою на кам’яні брили. Божедар повернувся обличчям на схід. Інші стали трохи позад нього.

— Дякуємо тобі, святе капище, за допомогу, за гостинність, за цілющі трави, за живильну воду! Дякуємо вам, рослини і тварини! Дякуємо, Королево змій! Хай завжди зберігається тут сила наших предків та прадавніх богів!

Зненацька порив вітру скуйовдив їхнє волосся. Їм здалося, що річка стала голосніше вирувати і клектати на порогах, а птахи гучніше заспівали своїх пісень. На камені блиснули золоті ріжки. Королева прийшла попрощатися з гостями. Всі вдячно вклонилися цьому незвичайному місцю.

Божедар обернувся до інших.

— Все, летимо.

Він підняв руки, перетворився на орла і здійнявся в уже розпашіле від літньої спеки блакитне небо. За ним зробили коло над галявиною сокіл, голубиця, ворон та ластівка. Вони побачили тонку лінію ріки, поросле травою капище і чудовий луг із чарівними квітами. Вони ще повернуться, обов’язково!