Рута Богдан - Тримай мене міцно

Вони летіли у літньому небі, вдихаючи свіже повітря та насолоджуючись прохолодою, яка нарешті прийшла на зміну спекотному дню. Вони подолали довгий шлях. Бачили степи, луки, поля, ліси. І ось, нарешті, летіли над уже таким рідним для них лісом. Наблизившись до знайомої галявини, вони зробили коло і опустилися на траву. Там перетворилися на Божедара, Богдану, Данила, Марію та Захара.

Мольфар підійшов до великого Каменя.

— Вітаю тебе! — Він ніжно провів по ньому долонею. — Ми знову потребуємо твоєї допомоги.

Божедар відчув пульсуючі удари всередині Каменя. Мольфар відірвав від нього руку і обернувся. Всі стояли в очікуванні.

Божедар вийняв книгу.

— Даниле!

Данило відійшов від Каменя на декілька кроків і витягнув праву руку вперед. Камінь повільно зсунувся вбік. Під ним виднілася невелика воронка. Божедар обережно поклав книгу до ями. Камінь повернувся на своє місце.

— Ставайте у коло! — скомандував він.

Всі стали у коло з чотирьох сторін. Божедар зник і з’явився на верхівці Каменя.

— Сконцентруйтеся! Захистіть Камінь силою чотирьох стихій!

Всі підняли праві руки і сконцентрували сили на Камені. У кожного з руки одночасно вирвався товстий кольоровий промінь. Промені, як і минулого разу, з’єдналися над витягнутою рукою Божедара. Він світився сріблом разом із Каменем. Потім промені плавно перейшли на Камінь, і він почав сяяти п’ятьма кольорами. Через декілька секунд промені зникли. Всі опустили руки. Мольфар щез із Каменя. Решта втомлено опустилися на траву.

— Як у старі добрі часи, — посміхнулася Богдана, витираючи долонею піт із блідого чола.

— Так.

Марія відкинула бронзові хвилі волосся за спину і вдивлялася у Камінь. Їй здавалося, що вона чує биття його серця.

— Ну то що, ми будемо тут усі разом чекати на їхнє пришестя, чи як? 0 запитала Богдана.

Вона простягнулась на повний зріст на м’якій траві. Над головою у темному літньому небі яскраво сяяли зірки. Прохолодний вітерець шурхотів у гілках, неначе хотів розказати про все, що відбувалося тут, поки їх не було. Круто лежати ось так, випроставши тіло і ні про що не думаючи, а просто кайфувати від теплої літньої ночі, від цих криків нічних птахів, від співу цвіркунів, від п’янких пахощів невидимих у пітьмі трав. І хочеться, щоб ця мить тривала вічно…

— Треба зробити так, щоб вони могли узяти книгу. Якщо ми будемо тут разом, вони цього не зможуть.

Упевнений голос Захара повернув її до реальності.

Богдана підвелася на лікті і подивилася у синю безодню Захарових очей, що світилися у темряві.

— То що, залишимо когось одного? — запитала вона.

— Я залишусь. — Тон Захара, як завжди, не передбачував заперечень.

— Чому це ти? — Данило невдоволено зиркнув на товариша. — Ми теж не гірші.

— Тому що ви були поранені, вам вже досить. Хто знає, як воно піде.

— Дівчатам я б теж не дозволив. А за себе не згоден.

— Як це не дозволив? Ти диви, який командир знайшовся! — вигукнула Богдана.

— О, полетіли іскри, — Данило підморгнув Богдані.

Вона сердито відвернулася.

— Я теж можу почергувати, — озвалася Марія.

— В тебе дочка і мати, — твердо наполягав Захар.

— Мати не тільки в мене.

— То хай Божедар обирає, - примирливо запропонувала Богдана.

— В тебе ще буде нагода поквитатися з Агатою, — чорні очі, як завжди, бачили усю її наскрізь. Богдані знову стало не по собі. — Залишиться Захар.

Що ж, нічого не поробиш. Доведеться робити, як каже мольфар. Знала ж, що від нього нічого не приховаєш. Ну та й хай, потім із нею розберемося.

— А нам що робити?

— Завтра полетите у своїх справах. Ви відчуєте, коли потрібно буде повернутися. Думаю, що наступної ночі вони прийдуть по книгу.

— А раптом щось піде не так? А Захар тут сам. — Зелені очі тривожно вдивлялися у чорні.

— Я буду неподалік. Не хвилюйся. — Його голос, як завжди, вмить заспокоїв її.

Марія спостерігала, як Богдана вмощується на м’якій траві. Знахарка лягла горілиць поряд із нею. Велика Ведмедиця сяяла прямо над її головою, вона неначе кликала туди, у дивні казкові світи. Її раптом охопило божевільне бажання піднятися вище неба і розчинитися у цьому срібному світлі, розсипавшись на мільйони яскравих вогників. Але цей потяг зник так само зненацька, як і з’явився. Не дивлячись ні на що, вона була щаслива. Щаслива відчуттям, що живе саме зараз, що в неї є чудова родина, що є люди, які за короткий період стали їй справжніми друзями. І хай ці дні були наповнені не тільки відчуттям щастя, хоч було багато болю і хвилювань, але все одно вона щаслива. Щаслива, що живе.