Рута Богдан - Тримай мене міцно

— О, привіт! Як справи?

— Дякую, добре. А ти чого туди залізла?

— От вирішила подивитися, що наверху є цікавого.

— Та там таке ж, як і внизу. Злазь, а то я хвилююся, раптом впадеш, драбина стара вже.

Богдана злізла із драбини, подумки посилаючи Василя в різноманітні місця відпочинку.

— А ти чого не на заняттях? — запитав він.

Василь потягнув драбину на старе місце. Богдана розчаровано проводжала її очима.

— А у мене друга пара, — мила посмішка дівчини практично не давала можливості засумніватися у правдивості відповіді. — А ти чого тут сьогодні?

— Вирішив попрацювати з літературою.

Його очі пильно вдивлялися в її обличчя.

— Давай, я тебе проведу, а то запізнишся на пару.

Василь рішуче узяв її під руку і виштовхнув з кімнати.

«А щоб ти луснув!» — подумала Богдана. А вголос промовила:

— Дякую, дуже люб’язно з твого боку!

Якби Василь знав, ким він був у думках Богдани на протязі тих п’яти хвилин, поки він вів її до зупинки автобусу, він би дуже здивувався її рівню володіння нелітературною мовою.

Богдана помахала Василю рукою з вікна маршрутки і вирішила таки піти на другу пару. На зупинці біля університету вона нарешті вискочила із задушливої маршрутки і покрокувала до входу у будівлю зі щирим бажанням отримати цього дня якнайбільше знань.

Прохолодний вітерець нещадно куйовдив темне волосся Богдани, поки вона йшла по алеї до центрального входу, не припиняючи подумки матюкатись…

Богдана стояла на доріжці біля службового приміщення історичного музею. Нічний вітер пестив її шкіру та густе каштанове волосся, плутався у гілках дерев та розносив аромат липового цвіту по всій окрузі.

Була вже майже десята. Дівчина несподівано для неї самої почала нервувати. Що за дурнуватий день сьогодні? Хоч би книга нікуди не зникла, поки вона на парах сиділа…

Раптом на землю опустилися орел, голубиця, сокіл та ворон. Вже через секунду перед Богданою стояли Божедар, Марія, Данило та Захар. Дівчина полегшено зітхнула.

— Ну нарешті! — пробурчала вона. — Я тут ледве не заклякла.

Данило відкрив рота, щоб відповісти, але вирішив не ризикувати, щоб не затягувати зустріч.

— То куди далі? — Марія огляділася навколо.

Богдана підійшла до дверей, які вели усередину будівлі.

— Треба у ці двері, - сказала Богдана. — Але я не маю ключа.

— А він нам і не потрібен, — сказав Захар.

— Данило не вчив мене проходити крізь стіни, — здивувалася Богдана.

— А я і не вмію, — відповів Данило. — Це по силах тільки мольфарам.

— То що нам робити? — запитала Богдана. — Ми що, даремно сюди приперлися?

Захар підійшов до дверей, дмухнув у замкову щілину, доторкнувся до замка, легко штовхнув двері, і вони відчинилися. Богдана із захопленням подивилася на Захара.

— Круто! Дійсно, мені ще багато чого потрібно навчитися. Згодна на додаткові заняття.

— Поспішаймо. В нас обмаль часу, — спокійно сказав Захар і зайшов усередину.

За ним рушили інші. Вони швидко, але обережно крокували уздовж коридору. Богдана йшла попереду. Нарешті підійшли до музейного запасника, і Богдана зупинилася біля дверей.

— На ніч їх зачиняють, — повідомила вона.

Дівчина автоматично торкнулася дверної ручки, і несподівано двері піддалися.

— Що за дурня? — Богдана з подивом оглянулася на інших.

— Невже ми запізнилися? — у голосі Марії почулося занепокоєння.

Всі не кваплячись зайшли усередину, готові до несподіванок. Першим повільно рухався Захар. За ним Данило та Марія. Прикривали товаришів Богдана та Божедар. Вони стиха пройшли від дверей далі і раптом зупинилися. Біля полиць із книгами спиною до них стояв чоловік. Він швидко обернувся. В руках чоловік тримав Книгу Влади.

— Василь?! Що ти тут робиш? — витріщилася на нього Богдана.

— Як це що? Працюю.

— Вночі?

— То й що? Запрацювався. Уже йду. — Василь почав повільно рухатися уздовж полиць у бік дверей. — А ти як сюди потрапила? І хто всі ці люди?

Він перелякано оглядів присутніх.

— Мої друзі.

— Стороннім сюди вхід заборонено. Ти це прекрасно знаєш.

Чоловік продовжував повільно просуватися до виходу. Богдана підійшла до Василя впритул.

— Це в тебе та книга, що ми тоді роздивлялися?

Василь притиснув книгу до себе, закриваючи обкладинку руками.

— Ти помиляєшся. Це інша. Ну добре, вам вже час іти. Прошу залишити приміщення.

Василь тремтячою рукою показав на двері. Богдана не звернула на це уваги і продовжувала вдивлятися у обкладинку.