Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Даниле!

Данило відійшов від Каменя на декілька кроків і витягнув праву руку вперед. Камінь повільно зсунувся вбік. Під ним виднілася невелика воронка, схожа на таємну схованку. Божедар обережно поклав книгу до ями. Камінь повернувся на своє місце.

— Ставайте у коло навколо Каменя! — скомандував Божедар.

Всі стають у коло з чотирьох сторін. Раптом мольфар зник і з’явився вже на верхівці Каменя.

— Сконцентруйтеся! Захистіть Камінь силою чотирьох стихій! — закричав він, і луна від його голосу пішла по лісу.

Всі підняли праву руку і сконцентрували усі свої сили на Камені. У кожного з руки вирвався товстий кольоровий промінь: у Захара — червоний, у Марії — блакитний, у Богдани — білий, у Данила — зелений. Промені з’єдналися над витягнутою рукою Божедара. Він світився сріблом разом із Каменем. Потім промені неначе перейшли на Камінь, він почав сяяти п’ятьма кольорами. Через декілька секунд промені зникли. Всі опустили руки. Мольфар щез із Каменя. Усі втомлено впали на траву.

— Я ледве дихаю. Це було важко. — сказала Марія, поправляючи бронзові хвилі волосся, які закривали їй чоло.

— Я думала, що сконаю біля цього клятого каменя. І воно мені потрібно було? — пробурчала Богдана.

Данило насмішкувато глянув на неї.

— Це ще він не з’явився, — сказав хлопець. Богдана відповіла сердитим поглядом.

Захар знову випростав руку, і перед ним з’явилося вогнище.

— А чому він сам не пішов за книгою? — поцікавилась Марія, простягаючи обидві руки до вогню.

Раптом поряд із нею з’явився Божедар.

— Я поставив кордони. Він не міг увійти.

— А чому ви самі не взяли книгу?

— Щоб її узяти, потрібна сила чотирьох.

— А як тоді Василь збирався її вкрасти?

— Він би не зміг з нею вийти.

— А чому її не можна там залишити? Якщо там кордони?

— Тому що чаклун дуже сильний. Рано чи пізно він би знайшов спосіб її забрати.

— І що ми тепер маємо робити? — запитала Марія.

— Охороняти книгу і знищити його силу, — відповів Божедар.

Марія чомусь завжди почувалася такою впевненою від його теплого погляду.

— А як? — запитала вона.

Божедар сів поряд і підкинув гілки у вогонь. Вони злегка потріскували та сипали іскрами, що маленькими світлячками злітали у небо. Божедар не квапився з відповіддю.

— Захар і Данило будуть поблизу Каменя, — нарешті промовив він. — А ви поки що можете повернутися додому. Але будьте обережні — він шукатиме вас, щоб знищити. Чим менше стихій оберігає Камінь, тим легше йому буде дістатися книги. Нам потрібен деякий час, щоб відновити сили.

— Мабуть, я вже завтра полечу. Щось я втомилася. Потрібно відпочити, — сонно пробурмотіла Богдана і простяглася біля вогнища.

— Мені теж, — погодилася Марія і вклалася поряд.

Вони одразу заснули. До Марії підійшов Захар, зняв із себе жилет і накрив ним Марію. Він сів поряд і зробив вогнище яскравішим. На її високе гарне чоло впали хвилі мідно-рудого волосся. Спокійний вираз обличчя, тонкий ніс, брови, неначе крила ластівки… Раптом тендітна посмішка торкнулась її рожевих вуст і одразу розчинилася у ночі. Ніжність, яка так давно не навідувала його суворе серце, несподівано розлилася по всьому тілу і вихлюпнулась назовні.

Перші промені сонця замиготіли в небі…

У небі яскраво сяяло сонце. Білі невеликі хмарки де не де з’являлися серед блакитного океану. Птахи раділи новому дню. Раптом на край галявини вийшла маленька косуля. Вона злякано подивилася великими темними очима на трьох чоловіків, що стояли біля величезного каменя. Захар помітив тваринку і, не кваплячись, рушив до неї. Косуля переступала з ноги на ногу, чекаючи на чоловіка. Він підійшов до неї і простягнув руку. Тваринка довірливо тицьнулась у його долоню мокрим носиком. Захар погладив її по м’якій шерсті і щось стиха сказав. Косуля подивилася йому в очі. Потім вона розвернулася і повільно зникла у лісових хащах. Захар повернувся до Божедара і Данила.

— Вони полетіли? — спитав Божедар і уважно подивився на те місце, де тільки-но стояла косуля.

Захар прослідкував за його поглядом.

— Так, годину тому. Коли ми поставимо кордони на крісло?

— Трохи згодом. Їм потрібно відновити сили.

У погляді Данила відчувалося занепокоєння.

— Можемо не встигнути, — сказав він.

— Ми зробимо усе можливе, щоб встигнути. Придивіться за дівчатами, — промовив Божедар. — Вони зараз дуже вразливі. Я не знаю, до кого він з’явиться першим. Я побуду біля Каменя.