Рута Богдан - Тримай мене міцно

Захар кивнув.

— Добре, я злітаю до Марії.

Божедар уважно подивився на Захара.

— Але Данилові це простіше зробити, — сказав він. — Вони живуть в одному місті.

Та Захар не відвів погляду.

— Данило нехай за Богданою спостерігає. У нього це добре виходить. — Легка усмішка торкнулась його мужніх вуст.

— Ти знаєш, що це небезпечно, — заперечив Божедар.

— Ти про нього?

— Ти знаєш, про що я. Ти вже давно зробив свій вибір. Дар понад усе. Кохання його вб’є.

Погляд Захара став серйозним.

— Я пам’ятаю, — сказав він.

Божедар знову пильно подивився на характерника.

— То не забувай.

Захар підняв очі. Великі білі хмари, неначе великі пухнасті плями, розповзалися по сірому небу…

Марія стояла біля відчиненого вікна. По небу пливли білі кудлаті хмари, але сонячні промені час від часу виривалися з їх цупких обіймів і розбризкували своє золото на все, що траплялося на їхньому шляху. Жінка зачинила вікно, взяла мольберт і погукала:

— Даринко!

Двері доньчиної кімнати відчинилися, і дівчинка збігла вниз по сходах.

— Мамусю, ти куди?

— Телефонувала Катерина, просила терміново закінчити картину. То я маю сьогодні доробити.

Даринка обійняла Марію за талію і притислась до неї обличчям. Марія опустила на підлогу мольберт та ніжно погладила її по голівці, потім нахилилася і поцілувала доньку. Дівчинка підняла блакитні оченята.

— А мені можна піти з тобою?

— Ні, краще будь удома. Я ж тобі казала, зараз для тебе дуже небезпечно виходити. А тут з тобою залишається бабуся. Вона тобі пиріг пече, дуже-дуже смачний!

— Добре, мамусю, я розумію! — зітхнула дівчинка.

Її погляд став не по-дитячому серйозним.

— Ти в мене дуже розумна та вже доросла. І нікому не відчиняйте! Я скоро повернуся!

— Добре! Бувай!

Марія ще раз поцілувала Даринку.

— Бувай, люба!

Марія взяла мольберт і вийшла. Даринка зачинила двері. Дівчинка повільно покрокувала до дивану, сіла і вийняла з кишені маленьку скриньку. Вона помилувалася чудовими візерунками на її кришечці, потім відкрила. У скриньці лежала мотанка. Даринка обережно дістала ляльку. Яка ж вона гарна! Така яскрава, у спідничці і вишиванці. І майже непомітно, що їй вже багато років. Напевне, про неї дуже добре піклувались.

Раптом почувся дзвінок у двері. Дівчинка підхопилася з дивана і побігла до дверей, тримаючи мотанку у руці.

— Хто там?

З-за дверей почувся голос Лео.

— Привіт! Це Лео! Можна мені увійти?

— Ні!

— Чому?

— Бо ви мені не подобаєтеся.

Його голос став вкрадливим.

— Я приніс тобі подарунок.

— А він мені не потрібен!

— То, може, ти покличеш маму?

— Не покличу!

Даринка повернулася до вітальні і сіла на диван. В руках вона, як і раніше, тримала мотанку. Дівчинка підняла голову і раптом побачила у вікні Лео. Він стояв біля відчиненої хвіртки.

— Яка гарна лялька. Можеш мені показати? — вкрадливий голос неначе кликав її до себе.

Даринка швидко сховала ляльку до скриньки.

— Бабусю! — закричала вона.

До кімнати зайшла Іванна.

— Що сталося, люба?

— Отой страшний чоловік хоче забрати мою ляльку.

— Який чоловік?

— Той, що приходив до мами.

— Лео?

— Так.

— То це він дзвонив у двері?

— Так.

— І де він зараз?

— Був у вікні.

Іванна подивилася на вікно, але там вже нікого не було.

— Будь обережна. Ти ж знаєш, що ніхто не повинен знати про мотанку.

— Пробач, бабусю, це випадково сталося. Я не буду більше її виймати.

— Добре.

Даринка притисла скриньку до себе. Іванна підійшла до вікна і визирнула на подвір’я. Але там не було жодної людини. Тільки холодний північний вітер, що з’явився невідомо звідки цього літнього дня, неголосно співав свою дику пісню…

Прохолодний вітер неквапно гнав білясті хмари з півночі. Марія стояла перед мольбертом. Тихенько дзижчали джмелі, оси та бджоли повільно сідали на яскраві польові квіти. Вдалині блищала та злегка наспівувала свою таємничу пісню ріка.

— Вітаю!

Марія здригнулася від несподіванки. Вона оглянулася і побачила Лео.

— Доброго ранку! Щось сталося? — спитала вона.

Холодні сірі очі дивилися прямо на неї. Раптово налетів північний вітер, він здійняв у повітря руді коси та нахилив додолу високу траву.

— Ні, все нормально.

Марія зіщулилась і обхопила себе руками навхрест, ніби хотіла захиститись від непроханих гостей.

— То чому ви приїхали?

— Просто захотілося вас побачити. Привіз Даринці подарунки. Вони в машині. Але вона не захотіла відчинити. Може, ви зателефонуєте доньці, я буду щасливий її порадувати.