Рута Богдан - Тримай мене міцно

Богдана із захопленням дивилася на вогонь.

— Круто! — вигукнула вона. — А цей фокус включено у моє навчання?

— У тебе інший напрямок роботи, — спокійно відповів Захар.

— Чого це? — пробурчала Богдана. — А раптом я змерзну?

— Начаруєш собі норкову шубу, — іронічно посміхнувся Данило.

— Ненавиджу гламур, — сердито відповіла Богдана і невдоволено зиркнула на Данила.

— То грійся жупаном, — відрізав хлопець.

— Досить теревенити, поговоримо про справи, — зупинив пусті балачки Захар і уважно подивився на Божедара. — Він не проявився?

— Ще ні. Але дуже скоро.

Марія не спускала очей з мольфара.

— То які наші наступні кроки? — запитала вона.

Божедар оглядів присутніх.

— Ми маємо захистити Книгу Влади, поки її не забрав той, хто полює за кріслами.

— І як ми це зробимо? — Богдана з цікавістю глянула на мольфара.

— Спочатку потрібно її знайти, — сказав він. Богдана відчула, що його темні очі неначе всмоктували її. Ще мить, і вона зникне у якомусь чорному проваллі чужої свідомості. Вона струсонула головою.

— Тю, та я ж кажу, вона у нашому запаснику, я її у руках тримала. Щоправда, ледь не грюкнулась додолу, якась вона негативна.

— Та й не дивно, стільки заклинань усередині, - Данило підморгнув Богдані. Вона сердито пхикнула і відвернулася.

— То, мабуть, ти і пошукаєш завтра книгу. А ввечері ми тобі допоможемо її забрати, — сказав Захар. Його сині очі випромінювали упевненість та вміння переконувати.

— Ну добре, спробую, якщо Василь її не запхав десь подалі. Він за неї так переживав.

— Хто такий Василь? — погляд Захара став напруженим.

— Та так, один аспірант, допомагає мені працювати у запаснику.

Данило насмішкувато поглянув на Богдану.

— Сам запропонував чи призначили?

— А тобі що до того?

Зі світло-карих очей дівчини посипалися іскри.

— Дивись, не спали тут нас своїм феєрверком, — не вгавав Данило.

— Ну все, досить блазнювати, — рішуче втрутився у діалог Божедар. — Отож, завтра ти пошукаєш книгу у запаснику. І чекай на нас біля чорного ходу о десятій вечора.

— Добре, — сказала Богдана. Цього разу вона чомусь погоджується без вередування.

— Полетиш на світанку, — додав мольфар. — Дорогу пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — відповіла дівчина і позіхнула. — Щось я за ці два дні втомилася. Перепрацювалася, мабуть.

Вона піднялася і потягнулася.

— Час відпочивати, — сказав Божедар. У його голосі прозвучали такі інтонації, які змусили всіх негайно підкоритися.

Присутні піднялися і порозходилися по галявині. Захар дістав із великого наплічника, що лежав біля каменя, ковдри. Всі вмощувалися, кому де зручно. Божедар відійшов на інший кінець галявини. Захар залишився сидіти біля вогнища. Сухі гілки тихенько потріскували у вогні, яскраві червоні та жовті іскри вистрибували та гасли у прозорому нічному повітрі. Відблиски вогню освітлювали чіткі риси Маріїного обличчя. На її гарних вустах виднілася легка посмішка. Що їй наснилося? Захар боровся із бажанням зазирнути в її думки. Нарешті він опанував себе і перевів погляд на Богдану. Попервах здавалося, що вони обидві такі тендітні та слабкі. А скільки ще на них чекає усього попереду… Та Божедар казав правду. Пращури ніколи не помиляються.

Богдана прокинулася від несамовитого щебету пташок. Складалося враження, що на галявину злетілися всі лісові мешканці одночасно. Дівчина огляділася навколо і побачила Марію, яка стояла посеред галявини, оточена неймовірною кількістю птахів, і годувала їх хлібними крихтами. Захар сидів біля вогнища, спостерігаючи за Марією. І його очі були зовсім не такі серйозні, як завжди. В них струменіла ніжність та якась беззахисність. Богдана з величезною цікавістю розглядала Захара, аж раптом почула над самим вухом:

— Ти ще тут? Ти ж мала давно вилетіти.

Над нею стояв Данило і сердито дивився на дівчину.

— То чого не розбудив, розумнику! Сам проспав, то нічого командувати!

Вона піднялася і пішла через галявину до джерела, старанно обходячи птаство, що весело снідало. Її наздогнав Данило.

— Ніколи умиватися, лети так. Попелюшко.

— Іди до біса, — відповіла Богдана, не удостоюючи його поглядом, і попрямувала до джерела.

— То твій родич, тож тільки після тебе, — парував Данило.

Вони підійшли до прозорого ключа і опустилися навколішки. Богдана занурила руки у сріблясту воду і декілька хвилин насолоджувалася відчуттям легкості та чистоти. Потім вона зачерпнула долонями крижану життєдайну вологу і опустила в неї обличчя. Раптом відчуття свободи, неначе під час польоту, пронизало її всю. Вона на секунду завмерла. Данило, не відриваючись, спостерігав за нею, він неначе застиг у німому захопленні від цієї яскравої картини. Нарешті Богдана опустила долоні і відкрила очі. Вони щасливо сяяли.