Рута Богдан - Тримай мене міцно

— Добре, мамусю, я обіцяю!

Марія підійшла до столу, вийняла маленьку скриньку, принесла її до ліжка, відкрила, дістала ляльку-мотанку і простягла її Даринці. У ляльки замість обличчя був зроблений хрест. Даринка швидко сіла на ліжку.

— Яка гарна!

Дівчинка взяла ляльку та ніжно погладила її, роздивляючись з усіх боків.

— Це не просто лялька. Це оберіг нашого роду, — сказала Марія. — Колись, дуже давно, наша пращурка, зачинателька роду, зробила цю ляльку і вклала у неї всю свою силу. І з тої пори ця мотанка оберігає наш рід від напастей, злих чар та насилок. Цей оберіг передавався від матері доньці на протязі багатьох поколінь. Я отримала її від твоєї бабусі. А тепер я віддаю її тобі. Ти маєш берегти її як зіницю ока і нікому про неї не розповідати. Ніколи.

Даринка дивилася на матір серйозним, зовсім недитячим поглядом.

— Навіть бабусі?

— Бабуся знає. Нікому іншому. Якщо з лялькою щось станеться, наш рід стане беззахисним. Тримай і пам’ятай про те, що я тобі розповіла. Тепер на тобі відповідальність за майбутнє нашого роду.

— Добре, мамусю, я обіцяю, що нікому не розповім і буду дуже-дуже берегти ляльку.

Марія помовчала.

— Я маю поїхати на деякий час, — нарешті промовила вона. — Не знаю, на скільки саме, але з тобою залишиться бабуся.

Даринка обняла Марію.

— Мамусю, прошу, не їдь!

Її блакитні оченята наповнились сльозами.

— Не можу, це дуже важлива справа.

— А куди ти їдеш?

— До Львова.

— А коли ти і мене туди повезеш? Я теж хочу подивитися. Це гарне місто?

Марія обійняла дівчинку.

— Так, дуже гарне. Обіцяю, що як тільки з’явиться можливість, поїдемо туди разом.

— Дякую!

Даринка поцілувала матусю і щасливо посміхнулася.

— А тепер спи! На добраніч!

— На добраніч!

Дівчинка вклалася зручніше. Марія поцілувала Даринку і вийшла з кімнати.

Теплий вітерець тихо колихав білі фіранки…

Прохолодне нічне повітря увірвалося у широко відчинені вікна вітальні. У кріслі сиділа Іванна. Вона тримала в руках невелику чашку, з якої по всій кімнаті струменів духмяний аромат трав’яного чаю. До вітальні по сходах спустилася Марія. Іванна поставила чашку на маленький столик поряд із нею. Марія втомлено опустилася у сусіднє крісло.

— Заснула? — тихо запитала Іванна.

— Засинає.

— То що сталося?

— Він приходив по мене.

— То мавка казала правду?

— Так.

— І що він сказав?

— Я обрана силою води. Маємо захистити людей від того, хто хоче отримати владу над світом.

Іванна помітила у зелених очах Марії знайомі рішучі вогники. Вона помовчала, задумливо вдивляючись у темряву за вікном. Вона відчула невблаганну силу незворотності, яка змушувала Марію залишити дім і летіти назустріч небезпеці.

— Коли вирушаєш?

— Післязавтра увечері.

Марія деякий час сиділа мовчки, спостерігаючи за метеликом, що залетів до кімнати. Потім піднялася і підійшла до лампи. Вона простягла долоню, і метелик довірливо сів на неї. Жінка піднесла долоню до вікна і легенько дмухнула на маленьке створіння. Метелик вдячно замахав крильцями і полетів назад у ніч. Марія повернулась у крісло.

— Я залишила Даринці мотанку.

Жінка помітила, як блимнуло тривожне світло у глибині маминих очей.

— Невже все так серйозно?

— Так. Ти маєш пильнувати їх.

Іванна поклала руку на доньчине зап’ястя.

— Покладися на мене. Я ще маю сили.

— Я знаю. Я боюся, що він буде шукати інші шляхи. Він може з’явитися тут.

— Ти знаєш, хто він?

— Ні. Ніхто поки що не знає. Але він скоро з’явиться.

— Будь обережна.

— Я намагатимусь.

Марія та Іванна поринули кожна у свої думки. За вікном у нічному саду співали цвіркуни…

Теплий літній вітер шурхотів у гілках дерев. Данило та Богдана стояли посеред галявини один навпроти одного.

— Сконцентруйся, — сказав Данило, ледь приховуючи роздратування.

Він вже другий день намагався пояснити цій зарозумілій відьмі, як керувати своїм унікальним даром, а натомість отримував одні кпини.

— Та я вже півгодини концентруюся. Уже аж схудла, і де?

Данило зміряв Богдану іронічним поглядом. Вузькі джинси щільно облягали стегна та довгі гарні ноги. Зелена футболка натягнулася на грудях, не приховуючи їхньої краси. Нічого так фігурка у цієї відьми, струнка, можна навіть сказати, ідеальна.

— Де ти схудла, все на місці.

— Мені краще знати, на місці чи не на місці. То що далі?

— Ти маєш усю свою енергію зібрати у руці і різко викинути її у повітря. Пробуй.