Галина Пагутяк - Гіркі землі

Дощ вже майже перестав, тільки шуміла переповнена водою річка. Було дуже темно, але час від часу вдалині спалахували блискавки.

— Знайшли! — гукнув у темряву мер У і посигналив ліхтариком. — Ми вже боялись, що ви спіймали попутну. Дякувати богу, все нормально. Значить так, Ігоре Івановичу, хай там готують нічліг для пана…

— Богдана.

— Дуже приємно, Петро Михайлович. А ми підемо тим часом на парастас. Гроза скінчилась, люди вже, певно, сходяться.

Дорогою я помітив, що супроводжує нас ще кілька чоловіків, але вони йшли віддалік. Я промочив ноги, бо дорога була в ямах, а місцями ще текли потоки води. Ми поминули роздоріжжя, магазин і церкву.

— Уявляєте, чекали цілий день електриків, але ті паскуди не приїхали. Казали, нема бензину.

— А що у місті нема електрика?

— Є, але на то треба цілої бригади.

Можливо, то був лише сон. Я вранці був ще у Львові, в своїй холостяцькій квартирі, заповідався теплий день… Зараз мені хотілося зняти кросівки і вилити з них воду, а тоді викрутити мокрі шкарпетки. І зробити це в себе вдома.

— Ми вже близько.

Подекуди світились вікна, дуже тьмяно. Горіли свічки і гасові лампи. В одній з хатин горіло ясніше. Там, де помер Степан, очевидно.

— Мені якось незручно, — мовив я, відчуваючи неприємне заціпеніння в тілі.

— Та ви знаєте, Степана. Ви з ним нині бесідували під костелом.

— Це ви про того хлопця в оранжевій касці? Що ж сталося?

— Серце. Порок серця.

Я засумнівався. Знаю, як виглядають люди з серцевою недостатністю. Той бідака був повний, радше мав проблеми з обміном речовин.

Ми увійшли в задушливу тісну хату. В сінях я перечепився об торбу з цвітом і він обсипав мої мокрі джинси, від чого я відчув почуття провини, наче був причетний до Степанової смерті. Часом мені таке здається, що я приношу нещастя. Люди розступилися, я встиг сховатися за мерову спину. Ігор Іванович десь зник, але мені в спину дихали чоловіки, що йшли за нами. Вони були мокрі, як і я, заступали мені шлях назад. Мер став на коліна, щоб помолитися, і я на мить відчув себе маленьким хлопчиком, якого тато привів на похорон діда. Я був тоді такий малий, що міг не вклякати. Зараз я збирався це зробити, але глянув на небіжчика, якого кілька годин тому бачив не готовим до смерті. На грудях у нього лежала оранжева каска. З моїх грудей вирвався крик, бо мертвий нагадав мені мого майданівського побратима, якого вбив снайпер у лютому минулого року, і далі я вже нічого не пам’ятав…

Я сидів у тісній кімнатині на ліжку і розгойдувався вперед, як маятник. Руки в мене були стиснуті в кулаки, а кулаки притулені один до одного. Навпроти просвічував блідий квадрат вікна. Я нарешті був сам. За мною ніхто не стежив. Я був уже спійманий. Ноги мої були босі, на штанинах прилип все той же цвіт глухої кропиви. Мабуть, я був непритомний і мене поклали на ліжко, а потім я неусвідомлено сів і став робити те, що робив зараз — розхитуватись, як маятник. Відколи побачив по телевізору прощання з майданівцями. Розумію, що це ознака нервового зриву і що мені слід звернутися до психотерапевта. Але як воно дізнатися, що твій приятель, який відвіз тебе до лікарні з гострим нападом, роздобув грошей на лікування, убитий і лежить поряд з іншими у труні, з оранжевою каскою на грудях. Та й не був він моїм приятелем, чергували разом на Майдані, він був від мене молодший, років 20, а може й менше, сирота. Знайшов собі дівчину, вона працювала на кухні, Олесю. Обоє ще діти. Живий Степан і близько не був на нього схожий. Але мертвий, у напівтемряві…

З сусідньої кімнати долинав монотонний спів священика і крізь щілину просочувався солодкавий запах ладану. Я переходив від однієї реальності до іншої, щоразу обпікаючись, і не міг зупинитись, зависнути в порожнечі. Я вже звик до того, що мене не помічають, що загроза зникла. Їхні очі втомились. Але в У я чомусь знову опинився під прицілом.

Двері рипнули, низенька скулена бабця шмигнула до шафи, щось звідти витягла, здається, рушник, і підскочивши до мене прошепотіла:

— Як скінчиться парастас, я вам злию на віск. Бо ви, прошу пана, дуже перестрашені.

Я спав, як після купелі, і, прокинувшись, побачив, як сонце світить у закурене вікно. Хата була стара, з низькою стелею. Двері облуплені, але я лежав на чистій постелі. Мер сказав, що я можу жити або тут, або в хаті Степана, коли його поховають. І можу якщо хочу, створити музей, зарплата буде. Степан не мав освіти й здоров’я. Його привезли прикордонники, затримавши в лісі, коли він збирав своє зілля. Він усюди ходив у тій касці. Прикордонники дізнались, що в місті знову стало 999 мешканців. Люди тепер мруть часто, а народжуваність мала. Мер хотів запросити біженців, але люди були проти. То чужа кров, казали. Але справа не в крові, а в тому, що місто не може взяти на себе тягар утримувати цілу родину. Місту потрібні люди, що принесуть користь, такі як ви, Богдане.