Галина Пагутяк - Гіркі землі

— На ліки, — пояснив він.

Я не питав, від чого лікує цвіт глухої кропиви. Судячи з кількості, то було на продаж. Треба з чогось людям жити. Навряд чи той парубок був місцевим знахарем. Він мені сказав, що костел зачинений, бо там будматеріали. Я висловив жаль. У мене нема правила шукати того, хто б відчинив зачинене. Одного разу я нарвався на бабу, яка почувши, що я пишу, почала верещати, що про їхній відреставрований під греко-католицьку церкву костел пишуть всілякі паскудства, і щоб я забирався геть. Естетичний смак наших парафіян та їхніх душпастирів просто вражає. Я вже бачив віддалік оббиту блискучою бляхою церкву і не збирався туди йти, та й наближалася третя година. Хлопець сказав, що автобус має бути десь біля 5-ї, а я хотів ще піти на річку. Мені щось було тривожно на серці, може, через те, що я привертав до себе увагу; мене пронизували десятки поглядів людей, яких я навіть не бачив. І я подумав, що зніму напругу, якщо посиджу собі на березі.

Я обійшов костел з усіх боків. Він був величезний. Біле розігріте небо робило стіни схожими на театральні декорації — пласкими. Бічні входи з міцними дверима були надійно запечатані іржавими замками. Колись тут могло сховатися ціле місто в разі нападу, тому їх будували на совість. Цей костел ще простоїть довго. Він переживе саме місто і буде серед джунглів височіти, як храм майя.

Я вийшов на дорогу, що вела до річки. Повз мене продудніла маршрутка на Червоноград чи, може, з Червонограда, і мені хотілось її зупинити. Але не для цього я подолав таку довгу дорогу, щоб через годину вертатися. Тим більше я побачив перед мостом млин, з такої самої червоної цегли, як і синагога. Правда, канал, яким вода надходила з річки, вже заріс травою. Я відчинив сірі двері і увійшов досередини, сподіваючись побачити купи сміття і всяке паскудство. Але внизу все було припорошене борошном, змішаним із пилом. Навіть павутиння було борошняне. Борошно сипалося зверху крізь щілини у стелі. Я піднявся нагору дерев’яними східцями і побачив примітивні механізми. Годі було зрозуміти, як воно працює, але цілком можливо, що тут все ще мелють зерно або мололи щонайменше рік тому. Надто багато борошна лежало всюди. Може, просто в У немає пункту прийому металобрухту, тому залізо не повитягували. Я ще піднявся східцями, там були дві дерев’яні скрині поряд, не знаю, для чого їх використовували. Досі я не мав щастя побувати в млині. В частині млина було зогниле перекриття, а в іншій, на самій горі — цілий склад порожніх, присипаних борошнистим пилом, пляшок з-під горілки.

Якщо хтось здогадається, що то за місто У і почне обурюватись, мені є що сказати. Ви, дорогенькі, давно покинули рідні пенати і зараз грієте себе ностальгією. А я бачив десятки запаскуджених костелів, розкрадених фабрик, озера і річки, засипані пластиком, і мене вже нічого не дивує. Мене б здивувало, якби було навпаки. І я не боюся про це писати. Якщо хтось бажає собі смерті, то нехай вмирає. Можна героїчно померти, а можна здохнути серед купи свого сміття.

Я сидів на березі річки, перетвореної на канаву. Купатись в таких річках — все одно що купатися після хворого проказою. Вода заражена духом тліну. На тому березі на гарній травневій луці пасся гнідий кінь. Він уже не належав до міста. Часом хтось проїжджав по мосту, і в мене знову з’явилося відчуття, що за мною спостерігають десятки очей. Може, щоб здати прикордонникам. Цікаво, чи за пильність платять гроші?

Коли я нарешті став повертатися, скасувавши похід на цвинтар, щоб встигнути на автобус, то зауважив на стовпі оголошення: завтра всі мешканці міста повинні прийти з сокирами, косами, граблями і вилами чистити міський парк.

Я сів на лавку на зупинці, надпив води з пляшки. Ну-от, і все. Сонечко вже не гріло, а пекло. Я розібрався до футболки. Люди снували туди-сюди від крамниці, були й мами з візочками. Напевно, то було єдине місце в У, де існувала ілюзія життя. Не знаю, чому мої статті публікували, мабуть, розраховували на тих, хто полюбляє екстрим. Але тепер я б не радив їхати до У своїм ходом. Я прочекав годину, обіцяної маршрутки так і не було. Зважаючи на їхню ветхість, я й цьому не здивувався. Була надія, що хоча б о 7-й годині буде автобус. Я б пішов навіть пішки до Рави-Руської, я б витримав, але вештатись у прикордонній смузі вночі — недобре. І ще без паспорта. Щоб не мозолити людям очі, я подався до костелу. Обійшов його з іншого боку, тоді наблизився до того місця, де молодик збирав цвіт кропиви. Але його вже там не було.