Галина Пагутяк - Гіркі землі

Прийшла та жінка, що в неї купували молоко, принесла цілу миску пиріжків з вишнями ій сиром, і сказала:

— Може, моя мама, як побачить небо зблизька, помудріє знову і захоче жити?

«Або вмерти,» — додала вона подумки.

— Добре, я прийду до вас увечері з телескопом, — відповів чоловік, бо він тепер так часто дивився на зірки, що став помічати людський біль і забувати про свій. Він подумав, що, згідно логіки тієї жінки, телескоп міг би вилікувати його дружину від раку і тестя від захланності.

Стара довго дивилась на Місяць, а тоді сказала перші слова за 8 років:

— Диви, Марусько, Каїн узяв Абеля на вила!

Прийшов грекокатолицький священик з дружиною, обоє молоді, недавно одружені. Вони теж були тут чужі й почували себе не дуже зручно. Довго не могли надивитись у окуляр телескопа, а потім їмость вигукнула:

— Не думала, що зірки кольорові!

На базарі в Перемишлянах дунаївські люди хвалились, що бачили кільця Сатурна і що у Чумацькому шляху 200 мільярдів зірок.

— Кілько, кілько?

— Двіста мільярдів! — відповідали гордо.

Чоловік зі Смереківки, чийого хлопчика вчив тато Малої, приїхав на машині:

— Люди просять, аби ви приїхали до нас з телескопом! Хоч на один вечір.

Тато не міг нікому відмовити. У Смереківці йому подарували старий ровер, і вони вирушили в мандри по селах. До осені, поки не почнуть копати картоплю. Змордованим людям буде не до зоряного неба. Але в серпні будуть падати метеоритні дощі, і тому всі нетерпляче чекали, коли тато з донькою повернуться до Дунаєва. А Марія Дмитрівна хитала головою:

— Ну, як цигани, бігме!

І вишивала зоряну карту, скопійовану з ксерокопії, яку позичила у когось з дітлахів.

Вранці вони візьмуть сокири, коси, вила і підуть відвойовувати собі шлях до світлого майбутнього. Про це повідомляли оголошення на стовпах і коло головної крамниці міста. Сподіваюсь, що я цього не побачу. Навіть якщо витнуть усі кущі, почистять зарості кропиви, такого світлого майбутнього, як у «жидівському» Белзі, точно не буде. А не треба було закатувати під автобазу «жидівський» цвинтар, робити котельню з синагоги і віддавати костел на поталу природнім стихіям. Поляки вивезли звідти вівтар, то правда, але ж все інше мало лишитися. Навіть гроші на реставрацію виділили — нема грошей.

А чому млин стоїть порожній з проламаною стелею? Нема що молоти? Горе своє меліть, придурки. Позирайте у бік Белза, куди їздять туристи, і в бік Польщі, де тільки православні церкви забуті, а все інше процвітає. А вчорашня гроза лишила вас без світла, і хтозна-коли воно буде.

Чекайте на свого Годо, з головою, а не з грошима.

Коли мене попросила колишня однокурсниця написати статтю про її рідне містечко, аби зробити його привабливим для туристів, то я зізнався, що вже давно позираю у той бік, але не маю власного транспорту і платять мені за мої публікації копійки. І ще на Майдані застудив собі нирки, досі не вилікував. Їжджу, звісно, але поближче. А позирав я у той бік, бо вже знайшов дещо в інтернеті: гарна стаття, видно, що патріот рідного краю писав. Тепер ще й ціни за проїзд підняли, ну, Наталка з тих кобіт, що приїжджають до батьків двічі на рік: на Різдво і Великдень, чогось її понесло, може, хотіла мені допомогти. Вид у мене доволі депресивний. Вона подумала, що мені євро платять за мої статті, а я просто лінуюся. Там автобус об 11.25 з другої автостанції. Пока.

Пока. Минуло, певно, зо два тижні, перш ніж я вибрався до містечка У. Взяв квиток, але водій шикарного білого автобуса попередив, що у Раві-Руській доведеться пересідати на автобус до Каріва. Я купив пиріжків, бо зранку не поснідав, і вже налаштувався на типове галицьке містечко з ратушею, костелом, валами і церквою. В У ще була синагога 20-го століття, ясна річ, не діюча. І млин. На річці. У таких подорожах, як моя, варто приглядатись до дороги: яка вона, що видно з вікна. На карівську роздовбану маршрутку зібралась купа люду, здебільшого старші жінки, що верталися з базару. Але мені вистачило місця в куточку. Водій перепитав: «До У?» Я кивнув. Видно, йому передзвонили, що є якийсь божевільний аж із самого Львова. Бабця, що сиділа коло мене, сказала, що до У від її села ще 22 км. Ми проїхали одне село, друге, а далі почалась дорога через сосновий ліс, дуже довга, яма на ямі. Десь зовсім поруч, може, за цим лісом був кордон. Треба було про всяк випадок узяти паспорт, якщо заблукаю. Я вже бував у прикордонних містечках, скрізь погані дороги, скрізь живуть з Польщі, і, вертаючись з неї, нічого не вчаться, тільки порівнюють, як там добре і як тут зле. Для них найбільше щастя — щоб зробили пішохідний перехід, бо тоді і дорога буде людська і заробітки добрі. Можна буде покрити золотою бляхою церкву і поставити коло неї мармуровий фонтан.