Галина Пагутяк - Гіркі землі

— Дивіться, дивіться на того селюка! — чути в'їдливий голос якогось чоловіка. — Ото нагородив його цісар! Який вояка, така і зброя! Ті ручки білі ніколи корбу не крутили, і ліс не рубали. Кинь то залізо, дурний русине!

Ліля підходить до Остапа.

— То тобі справді цісар дав?

Хлопець мовить байдуже:

— Я не цього потребував.

— Ваш цісар, певно, ліпше знає, що кому потрібно. Встроми меч у землю по саме руків’я, — радить Ліля. — Він очиститься від іржі. А ти ним уб’єш цісаря.

— Хто ти? — каже хлопець. — Я не знаю тебе.

Ліля озирається. Невже вона справді це сказала? Земля під ногами стає ніби жива. Встромиш меч — і бризне кров. І навіщо вбивати цісаря, який уже давно мертвий?

— Я — ніхто, — сказала вона. — Забудь.

Вона не для того сюди прийшла, щоб давати комусь поради чи змінювати хід історії. У неї свої проблеми.

Ліля повертається плечима до Остапа і йде між людей. Жінки тримають в руках квіти, такі самі прив’ялі, як вони. Он той сліпий дідусь, що вона його перестріла коло Палацу культури нафтовиків. Він крутить у руках скляне синє око.

— Вам допомогти? — питає Ліля.

— Ая, дав мені найясніший пан цісар лиш одне око. Я не знаю, чи праве, чи ліве.

— А хіба він не сказав яке?

— Сказав, що може бути і так, і інак. А я не знаю, яке вибрати.

— Хай буде ліве. Там, де серце, — переконано мовила Ліля і вкусила себе за язик. Хто вона така, щоб роздавати поради?

— Мудро кажеш, — похвалив її дідусь. — Серце мусить бачити. Ти мудра, а цісар ще мудріший, бо дав мені змогу самому вибирати. Тому й лиш одне око подарував.

Він тремтячими руками вставив око у порожню очницю.

— Ну як, бачите щось?

— Ая, виджу людей і тебе, моя панно. Твою доброту і вроду.

— Рада за вас, — пробурмотіла збентежена Ліля і пішла собі далі, сподіваючись побачити цісаря, у якого ці бідні люди вірили більше, ніж у Христа і Матінку Божу.

І коли чисто поголений пан у білому фраці постав перед нею, вона прийняла його за музиканта. Та й у руці в нього було щось схоже на диригентську паличку. Він вклонився, подав Лілі руку і повів на зелену галявину, де був його оркестр. Подав знак музикантам, і ті заграли. Їм не дуже потрібен був диригент, адже вони вже 200 років грали Моцарта і Штрауса. Але хтось повинен був їм подати знак. Пан у фраці повів Лілю у танці. Так впевнено, що вона не докладала жодних зусиль. Ноги її майже не торкались землі. Довкола все мерехтіло, як у калейдоскопі.

— Ти станеш лілією, люди милуватимуться твоїм цвітом. Ти станеш королевою квітів.

— Ні! — крикнула Ліля, борючись із запамороченням. — Я не хочу бути квіткою!

— Чому, моя красуне? — диригент міцно тримав її в руках.

Задихаючись, Ліля пояснила:

— Я не хочу рости у цій гіркій землі. Вона гірка, розумієш? Не думай, ніби ти знаєш, чого я хочу. Ніхто цього не знає. Не смій перетворювати мене на квітку, чуєш?

— Овва, панна з норовом!

— А ти як думав? Подивись на цих жінок. В їхніх руках в’януть квіти. А інші квіти топчуть ногами. І земля — ГІРКА!

— Я думав, ти хочеш, щоб усе припинилось. Вибач.

Руки, що міцно тримали Лілю, розтислись. Диригент поцілував дівчину у чоло, махнув паличкою і крикнув музикантам:

— Полька!

Але оркестр не встиг зіграти навіть кілька тактів, як почувся гул, і в небо вистрелив могутній чорний струмінь.

— Нафта! Нафта! — закричали люди.

Отже, Остап таки послухав Лілю, встромив меч у землю, і бризнула кров. Кров землі — нафта. Вона лилася так нестримно, що забризкала білі фраки музикантів з Відня, а Остапа напевно збила з ніг.

— Нафта! Нафта!

Люди обіймалися, раділи, пхалися до струменя. Ця смердюча рідина була для них шансом почати нове життя. Вона їх воскрешала, давала змогу виправити усі помилки. Вони думали, що кров землі зробить їх багатими, а отже, щасливими. Сувій на небі почав розгортатися, потрохи затуляючи осяйну блакитну порожнечу. Двоє старців, що боролися за кусень позолоченої бляхи, лишилися ні з чим: сонце вирвалося з їхніх рук і полетіло у небо. А за ним бумерангом злетів місяць.

— До праці! До праці! — кричали люди. — Ладуймо шиби, будуймо нафтарні!

Дід, чиє єдине око було зліва, де серце, став коло Лілі й сказав:

— Буде війна.

— Може, то буде вже остання війна, — втішила його дівчина. — Він хотів мене зробити лілією, ваш цісар.

Вона стисла кулачки:

— Тут, уявляєте, тут!

Але дідо не зрозумів її. Він вийняв око і запхав собі до кишені.

— Не хочу на то все дивитися.

І пошкандибав геть.