Галина Пагутяк - Гіркі землі

— То кажеш, Ривка спаслася? А син, невістка?

— І двоє онуків. Пересиділи у сховку на Тустановичах.

— А хто сховав?

— Петро Марцінків.

— Ніколи би не подумав… І де тепер вони?

— До Америки виїхали.

— То певно їм багато коштувало. Видиш, Лейбо, гроші всьо можуть. А я шукав їх, думав, вони зариті на Губичах, бо в Тустановичах я всіх знаю.

— Декого знайшли, хто ховався. І тих, і тих постріляли. Але де зарили, не знаю.

— Горе народу Ізраїлю! — завів хтось тонким голосом.

— Не голоси, Хаїме. Се ми й без тебе знаємо. Ех, хоч би одну синагогу, щоб притулити чоло! Так пече…

— Та є кавалок. Півтора стіни. Як Стіна плачу в Єршалаїмі.

— Де? Де?

— Люди добрі, забулись-те, куди маємо зараз йти?

— Не забули, ребе!

— То йдіть собі до нашої святині. Мусимо змовити кадіш на освяченій землі.

— А тоді?

— Ви як мала дитина. Гірше! Ми ляжемо у ту землю. Я коло свого вітця, а ви — коло свого. А ти, Малко, коло мене, вірна моя жоно.

— Такого світ не видів, аби душі вертались знову на землю!

— Кождий раз, коли настає Руїна, таке буває. Не журіться, а радійте, брати і сестри. Довго ми блукали в пітьмі, але тепер вертаємось до свого Єршалаїму, бо тільки туди прийде Машіах.

— Не знаю, ребе, чи ми добре йдемо. Там чутно музику, оркестр грає.

— То на цісаря чекають бориславські люди.

— Вальси Штрауса грають. А нам хіба не треба привітати цісаря, ребе?

— Ні, не треба. Що він нам дасть, той цісар? Родину? Чи, може, перепросить за Гітлера? Чи поверне тобі твій шинок, Хаїме? Чи, може, твій шиб, Лейбо? Що ви з тим будете робити? У сій землі нема нафти, не буде ні гешефту, ні щастя. Не буде більше Галицької Каліфорнії. Візьміться за руки, євреї, не згубіть одне одного. Нас чекає стріча з родинами.

Зразу потому, як бориславські євреї відійшли, небо розколола мовчазна блискавка, і те небо почало розсуватись, як запона, по обидва боки, і з того отвору почало литись світло, доки не настав білий день. Або, як думала Ліля, небесна сфера розкололася, як шкаралупа яйця, і з потривоженої тверді посипались зірки. Може, на небі вони були справжніми, але на землі виглядали, як бляшані китайські цяцьки, що їх вішають на ялинку. Ліля підняла одну, другу. Перша була шестикутна, як зірка Давида, ще одна — восьмикутна, як різдвяна зірка, а третя — п’ятикутна, комуністична.

Зірки падали з тихим дзенькотом, щораз нікчемніші, тонші, нагадуючи замерзле опале листя. Ліля врешті перестала звертати на них увагу. Вона йшла вулицею, яка вела до Рогатки, попри базар, на якому досі стояло кілька залізних яток, два смугасті намети і ящики, вимазані соком чорниць і вишень. Вдалині грав оркестр.

Справжнє небо прозирало зі шпари, і було воно таке яскраве, безхмарне, що враз нагадало їй Італію, — гірку землю рабства для неї і багатьох земляків. Під цим небом забули, що колись існувала священна Римська імперія, яка тримала в покорі півсвіту, ділила всіх людей на вільних і рабів, на патриціїв і плебеїв. Вільним треба було народитися, а іноді можна ним стати, сплативши викуп грошима чи кров’ю. Для того, щоб стати рабом, не треба було робити нічого. Нічогісінько. І так було зараз. Тому Ліля, ще не бачивши всього нового неба, відчувала, що воно не для неї.

— Зламана гілка… Чи ж вітер у тому винен? — почула вона співучий голос, що, здається, линув з неба. Але потім звідкись виринула постать молодого хлопця у капелюшку, з пейсами, у білій сорочці, поверх якої була вдягнута чорна камізелька.

— То не Бог, — посміхнувся хлопець. — То я щойно придумав. Бог не так розмовляє.

— А як Бог розмовляє?

— Тишею, панночко, тишею. А зараз нема тиші, як бачите.

Ліля не знала, що йому на те відповісти, і показала рукою у бік автостанції, де колись був єврейський цвинтар:

— Ваші туди пішли.

— Знаю! Але я туди не піду. Мені нема до кого лягти. Та я й не галахічний єврей. Сирота. Мамця моя була русинка, придбала мене з господарем, як служила в шинку. Але вродою я вдався у тата, і він мене послав до хедеру.

— А мама?

— О, мамця покинула сей світ з моїм першим криком. Я навіть не маю її портрета. Тато виїхав до Америки ще перед війною, і на кораблі заслаб, і тепер він на дні океану.

— А що, йому зле було тут, в Бориславі? Він же мав тут бізнес?

— Політика, панночко, політика. Чули про соціалізм?

— Та чула, — скорчила гримасу Ліля. Соціалізм її цікавив найменше. Вона хотіла спитати, чому батько не взяв його з собою, але помітила на скроні хлопця криваве садно. Вулиця, вечір, підлітки, камінь, коли він нахилився, щоб підняти книжки, які вирвали у нього і кинули в болото…