Галина Пагутяк - Гіркі землі

— Нарешті дійшло! Покинули — це точно. А зрадили — це точніше.

— Так, — залепетала опритомнюючи Кася, — але так ліпше. Бо, якби всі люди вдавалися до ненависті і помсти, світ би завалився.

— По-твоєму, зараз він не валиться? І для чого ви тут усі повиходили: ті, кого зрадили і скривдили? І вбили. Тому і вийшли. Не знаю, що ви замислили, але в кожному разі не треба віддавати свою силу Бориславу. То все купа порохна. Ліпше збудувати новий.

— А куди подіти спомини? — Кася повернула до Лілі напівпрозоре лице. В її очах крізь паволоку пробивався вогонь. — Я вишивала серветку, таку гарну, з волошками і рум’янком. І матуру не здала. У мене навіть хлопця не було…

Ліля не знала, що на це сказати, тільки рукою махнула: ходімо. Як це не дивно, але Кася послухалася. Лілин голос виявився сильнішим за голос рідного дому. Але куди їм йти тепер? Гори вкривав непроникний туман. Він сховав і працюючі шиби, і вогні ліхтарів.

У парку завмерли нафтові гойдалки. Таке було й раніше. Але зараз, з огляду на переміни, в Бориславі нафта могла закінчитись цілком. Її так завзято видобували з нутра землі, що врешті вибрали до краплі. Борислав з того мав небагато: гроші йшли звідси, гроші втікали. У Дрогобич, Львів, Варшаву, Відень, Москву. Тепер гроші, правда, невеликі, пливли до Борислава, але не могли перетворитись на нафту. Перетворювались на потворні кам’яниці, дипломи про вищу освіту, плазмові телевізори, гіпсових гномів, золоті кульчики, шкіряні куртки і чоботи — усе, що може потішити невибагливий ЛЮД і є для нього символом пристойного життя. Ага, ще машини. Кільканадцять хлопців лежать на бориславських цвинтарях: одні розбились на машинах, що купили їм кохані матусі, бавлячи чужих дітей у Італії, інші померли від передозу. І всі про це знали. «А що я можу вдіяти?» — питав себе кожен.

У темному парку Лілю відпустило. Вона подумала, що хай би все так і було, може, люди з часом наїдяться вдосталь і помудріють. Їй закортіло піти до свого дому, лягти на диван, закрити голову коцом, щоб не було чути цього бешкету стихій, сухого тріску будинків, що розвалювались, цієї утоплениці Касі з її страшною історією, всіх тих, хто помер наглою, невідомщеною смертю. Вона досі не переступила поріг, за яким повністю зникає страх, вона блукала разом з тінями давно померлих, які готувались до чогось, може, до Страшного Суду? Але натомість їх поглинало, знищувало власне минуле. Правда, Кася вирвалася, хоч і не дуже охоче, і тепер треба відвести її від місць, що пов’язані зі спогадами. Чимось забавити, відволікти. Ось недобита дитяча гойдалка.

— Сідай, Касю, я тебе погойдаю. То моя гойдалка. Я коли верталася зі школи, на ній гойдалася.

Кася сідає. Ліля розгойдує того старого грата, тримаючись за металевий прут. Тієї гойдалки тут не мало би вже бути, тішиться вона. Напевно, збоку виглядає дивно: дві дівчини самі у темному парку. Кася сидить спокійно, але хто знає, що у неї на думці. Вона ослабла, відколи спустилась з гори, і зараз ще більше нагадує маленьку дівчинку.

«Куди тепер?» — напружено думає Ліля. Вона теж недалеко відійшла від Касі: чекає, що все зміниться, чекає на підказку. Її цікавість пригасає: вона знає, що всюди одне й те саме — розвалені будинки, порожні вулиці, духи. Цим усім керує небо. Доля Борислава залежить тепер від небесних примх.

— Там хтось є, — каже Кася, опускаючи ноги на землю і зупиняючи гойдалку. — Якийсь мужчина.

З-за товстого стовбура липи визирає бліде обличчя. Видно білий рукав.

— Хто такий? Чого ховаєшся? — гукнула Ліля, забувши, що перебуває зараз у примарному світі, де немає живих людей.

— Ой, не треба було озиватись!

Ліля суворо блимнула:

— А мені пофіг! Гірше, ніж є, вже не буде.

— Ти не знаєш, як ще може бути, ой, не знаєш, — заскімлила Кася.

— Добре, що ти знаєш.

Якби це дівча знало, що можуть зробити з такими, як вона. Ліля спитала:

— Коли ти померла?

— У тридцять восьмому.

— Тоді ти нічого не знаєш. Через рік почалась війна.

Ліля гукнула:

— Виходь уже!

З-за дерева молодий хлопець у вишитій сорочці. Криваві плями на вишиванці не здивували Лілю.

— Доброго вечора! — привітався він.

— Чи ранку! — буркнула Ліля і звернулась до Касі: — Ти його знаєш?

Бо цей хлопець явно був не з того Борислава, в якому вона жила.

— Я нетутешній, панянки. Зі Львова. Мене звати Остап.

— Мене звати Ліля, а її — Кася.

— Дуже приємно. Перепрошую, що так нагло втрапив до вашого товариства. Я помітив, що ви йдете у сад, і вирішив вас застерегти, щоб ви не йшли у той бік, — він показав у бік Губич. — І туди, — показав у бік Бані. — Там, на летовищі, правдиве пекло. Безпечні гори, але вони вкриті мрякою…