Галина Пагутяк - Гіркі землі

Зашуміло, і з неба полився дощ. Не злива, а тихий рясний дощ, який зазвичай починається надвечір і не стихає до ранку, а часом йде по три дні, і тоді потоки перетворюються на ріки. Ліля давно вже не бачила такого дощу, бо жила в іншій країні, де небесної вологи проливається скупо. Цей дощ нагадав їй не лише дитинство: зараз він був наче розмовою неба і землі, які довго не чули одне одного.

Худенька постать мокла під дощем по один бік паркану, а по другий мокла Ліля. Чого вони чекали? Зараз вони були далі одна від одної, ніж ті самі небо та земля. Бо Кася вклякнула і склала долоні до молитви. Лілі ніколи б не спало на думку вклякати перед своєю квартирою. Що краще, подумала вона, народитись щасливою, а померти нещасною, а чи жити в нужді, а потім здобути собі щастя? Ліля хотіла б перше. Мала б про що згадати. Що тримала синицю в жмені.

То був дивний дощ. Лілі здавалось, що він падає і ззовні, і всередині неї. Такий теплий, майже невідчутний, ледь солонуватий на смак. Вона ще б довго так стояла і дивилась, як Кася в білій сукенці вклякає ніби до причастя, тільки вінка бракує. Це заворожувало, гіпнотизувало навіть. Але якийсь рух у сутінках, зліва змусив її повернутись до реальності. І звуки: гупання, тупіт, ляскіт, ледь відчутні. Щось зароджувалось у цьому місті мертвих, де ніхто вже за нею не стежив, не міг завдати болю. І вона хотіла йти назустріч, дізнатися, чим усе закінчиться.

Ліля не розуміла смирення дівчини у білій сукенці. Як це не жорстоко, але її смерть батьки пережили легше, аніж би пережили смерть старшого брата. Її образ вони намагались відігнати від себе, як і співчуття сусідів та знайомих, і їм залежало на тому, аби захистити сина. Як вони боялись, щоб він не помстився за вбивство сестри, бо сів би тоді до криміналу, а то гірше, ніж смерть. Та й чорт з ними! А Кася або дурна, або наївна, що по суті одне й те ж. Ліля не могла бути такою, хоч би й хотіла.

Може, піти й лишити її? Але в уяві Лілі раптом виник якийсь сиво-чорний клубок, що котився сюди і міг поглинути Касю, обмотавши її разом з будинком. Досі вони перебували в русі, були пильні. Вони не дозволили себе втягнути у безконечні розмови померлих, не тому, що належали до іншого кола, а тому, що хотіли бути бодай на крок попереду. У них була своя роль. Може, Кася й знала яка, але Ліля — ні. Від думки, що їхній спільний шлях може розділитися, їй стало страшно. Куди вона піде? В гори? Та їх навіть не видно за пеленою дощу. І чи дасть вона собі раду в місті, яке не впізнає? Десь у тому боці мають бути парк і кінотеатр. Якими вони стали? Ліля не була впевнена, що побачить ті самі струхлявілі стовпчики, з яких повидирали залізо, рештки танцювального майданчика, на який ходили мама з татом, перш ніж одружитись. Лілю оминули дискотеки. Брат усюди шастав, а вона мусила замість рівноваги сидіти вдома. Навіть не має що згадати.

Вітер пригнав велику темну хмару, і вона вже мостилася зручніше, примірялась, куди б його пролитись вже не теплим, а холодним дощем. Це спонукало Лілю до дій. Вона підійшла до хвіртки. Постать Касі виглядала напівпрозорою, наче будинок забирав у неї силу. Цього ще бракувало. Ліля хотіла штовхнути хвіртку, але руки вільно пройшли крізь неї.

— Вставай, Касю! — сказала вона. Ліля боялась доторкнутись дівчини, простіше було дмухнути на неї, як на пух кульбаби. — Що ти собі думаєш? Тут тобі не церква. Давай краще пошукаємо церкву.

Вона подумала, що церкви напевно зачинені, і ніхто їх не відчинить, бо паламар перетворився на чорного птаха. Так і будуть стояти до Страшного суду. В Бориславі Ліля навіть не потикалась до церкви, аби на неї не витріщались і не перемивали кістки. Але в Італії церкви завжди відчинені, і їй подобалося приходити туди, сидіти на лаві у прохолодній напівтемряві і думати про щось своє. А вдома про таке не можна було й мріяти.

— Касю! — повторила вона і відчула, що будинок і її притягує, щось шепоче, щоб вона прислухалась. Не запрошує увійти, а ніби забирає собі по частинці її розум. Може, те саме стається зараз з тими людьми, що стояли перед входом до касарні? Треба їх попередити.

— Я хочу, — прошепотіла Кася посинілими губами. — Я хочу тут лишитися. Ні, не хочу…

— Ти вже мелеш сама не знаєш що! — гримнула на неї Ліля. — Будинок тебе дурить.

Вона вже страх як не хотіла лишатися сама у цих сутінках, де невідомо, що діється, і певно, щось недобре. Хоч перед тим їй було начебто все одно. Най діється воля Божа.

— Лишайся зі мною, — витерла мокрий ніс Кася. — Будемо сестри. У мене тепер немає нікого. Ні мами, ні тата, ні братчика. Вони мене покинули.