Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Мені й так добре.

– Їй вегетаріанський омлет, – сказав приємний чоловік жінці, що розносила їжу.

– Кажу ж, у мене все гаразд, – наполягала Сі Джей, коли жінка пішла.

– Гей, вибач, але вигляд у тебе дуже голодний. Акторка? Модель! Ти, мабуть, модель. Досить гарна для цього. Я Барт. Батьки назвали мене Бартолом’ю, за що я неймовірно їм вдячний. Тож називаю себе Бартом, але – готова? Моє прізвище Сімпсон. Тож так, я Барт Сімпсон. Отакої! Як тебе звати?

– Ванда, – відповіла Сі Джей.

– Привіт, Вандо.

Ми всі зручно сиділи кілька хвилин, насолоджуючись запахом бекону з кухні.

– То я вгадав? Модельний бізнес, тому ти така худа, – сказав чоловік.

– Власне, я подумую стати акторкою.

– Що ж, тим краще для тебе. Я якраз представляю інтереси акторок. Агент із пошуку талантів. У тебе є агент?

Я сіла, адже жінка принесла їжу й поставила перед Сі Джей, яка почала наминати, але потім зупинилася й дала мені тост!

– Ні, власне, свої інтереси я чудово представляю сама, – відповіла Сі Джей. – Але дякую.

– А що я казав? Ти голодна. Слухай, я знаю, що відбувається.

Сі Джей припинила їсти й глянула на чоловіка.

– Уранці я гуляю пляжем. Я бачив, як ти виходила зі своєї машини, ніби щойно під’їхала, ось тільки я був тут згодом і побачив її на парковці. Гадаєш, ти перша акторка, яка спить у машині? Тут нема чого соромитись.

Сі Джей знову стала їсти, але вже повільніше.

– Я й не соромлюся, – тихо мовила вона.

Вона жбурнула мені шматочок чогось сирного, і я віртуозно впіймала його на льоту.

– Що тобі варто зробити – то поїхати зі мною додому, зараз.

– А. Як нагорода за омлет? – сказала Сі Джей.

Чоловік розсміявся.

– Звісно, ні. У мене більше однієї спальні. Лише доки станеш на ноги.

– Власне, ми на канікулах, і завтра я маю їхати.

Чоловік знову розсміявся.

– Ти таки справді акторка. Тебе непокоїть, що не зможеш отримати бажане? Хай там що, я можу тобі допомогти.

– Що?

– Я тут намагаюся захистити, виручити тебе. Нащо така ворожість?

– Наркотики? Ти це маєш на увазі? Я не сиджу на наркоті. – Я відчувала, як злиться Сі Джей, але не знала чому.

– Гаразд, помилився. Правду кажучи, більшість дівчат сидять, тобто це ж Лос-Анджелес.

– Більшість дівчат. То в тебе що – гарем? Стайня?

– Я ж казав, що представляю…

Сі Джей встала.

– Знаю я, що ти представляєш , Барте. Ходімо, Моллі. – Вона взяла мій повідець.

– Гей, Вандо, – гукнув чоловік нам услід, але Сі Джей не зупинилася. – Ти ж знаєш, що ми знову зустрінемось, так? Так?

Той день ми провели, сидячи на тротуарі на ковдрі. Поверх ковдри стояла коробка, і раз у раз хтось зупинявся, щось кидав у коробку й майже завжди говорив до мене.

– Гарна собачка, – зазвичай казали вони.

Сі Джей відповідала:

– Дякую.

Мені подобалося бачити всіх тих людей.

Ми просиділи на ковдрі до заходу сонця, а потім Сі Джей нагодувала мене.

– Мені вистачить, щоб дістати тобі завтра ще їжі, Моллі, – сказала вона.

Я помахала хвостом, демонструючи їй, що почула своє ім’я й щаслива наминати їжу.

Коли ми поверталися до машини, Сі Джей сповільнила хід.

– О, ні, – промовила вона.

Земля навколо машини була вкрита дрібними скельцями. Зацікавлена, я підійшла обнюхати їх. У світлі вуличних ліхтарів вони блищали.

– Ні, Моллі, поріжеш лапи! – Сі Джей натягнула повідець, і я зрозуміла, що зробила щось не так. Я подивилася на неї.

– Сидіти, – наказала вона.

Потім прив’язала повідець до стовпа, щоб я не могла послідувати за нею до машини. Вікна були відчинені, і вона просунула голову всередину. Я заскавуліла: якщо ми сідали в машину, не хотілося, щоб мене забули.

Повільно під’їхало якесь авто. З його боку вдарив промінь світла й упав на Сі Джей, яка крутнулась озираючись.

– Це ваше авто? – спитала її жінка крізь вікно.

Сі Джей кивнула. Жінка вийшла зі свого боку, з другого – чоловік, і я побачила, що вони обоє офіцери поліції.

– Вони щось узяли? – поцікавилася поліцейська.

– У мене там був одяг – таке, – відповіла Сі Джей.

Чоловік-поліцейський підійшов погладити мене по голові.

– Гарна собачка, – сказав він.

Я махнула хвостом. Його пальці пахли прянощами.

– Ми складемо рапорт, – мовила жінка. – Страховка покриє скло і, може, вміст салону теж. Залежно від вашої франшизи й тому подібного.

– А. Ну, не думаю, що воно того варте.

– Обов’язково, – наполягала поліцейська. – Можна поглянути на ваші документи?

Сі Джей щось подала жінці. Поліцейський встав, узяв це й знову сів до своєї машини. Сі Джей підійшла до мене.