Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Як на мене, це найкраще рішення для нас усіх, для тебе й Анжели зокрема.

Отож подумай, з відповіддю не барись. Адвокату потрібно трохи часу, щоб приготувати всі папери.

Чао, красунчику!

Майкл

Вимкнувши екран мобільного телефона, Джонатан поклав його в кишеню. Майкл справді озвучив таку пропозицію, однак висловлена на письмі та ще й з цифрами вона породжувала дивне враження. Це немовби офіційно фіксувало дану справу, роблячи таку перспективу значно реальнішою. Джонатану аж кольнуло в серці. Звісно, в цій професії була певна кількість речей, які йому не подобалися, але ця тверда пропозиція допомогла йому усвідомити, що він ще не готовий усе покинути. Абсолютно все в цьому агентстві було створено ним разом із партнерами. Певною мірою це також його дитя. Так, авжеж, вони з Анжелою розлучилися, і це було проблемою, це правда, але Анжела вже зберегла їхню справжню дитину, тож цю він також не покине.

Джонатан штовхнув двері до Ґарі. Пахощі свіжообсмаженої кави і гарячих пончиків ударили йому в ніс

– Добридень, – сказав Джонатан.

У відповідь Ґарі буркнув щось нерозбірливе.

– Два мафіни, один звичайний, другий з родзинками, будь ласка.

– Тут, на місці?

– Ні, з собою.

– Два долари тридцять п’ять, – сказав Ґарі, загортаючи мафіни.

Джонатан простягнув десятидоларову банкноту. У цю мить задзвонив телефон, Ґарі підняв слухавку, даючи водночас решту.

– В чому справа? – поцікавився він голосом, характерним для поганих днів. – Ну? Що?

І поклав сімнадцять доларів шістдесят п’ять центів на прилавок.

– Мені нічого не потрібно! – проревів він. – Ні, нічого.

Він поклав слухавку, бурмочучи щось собі під ніс. Джонатан забрав решту, ледь стримуючи задоволену усмішку. Оскільки зараз помилилися на його користь, це його вдалий день.

– Гарного дня, – сказав він, розвертаючись до дверей.

– Гарн’дня, – промимрив господар.

Джонатан рушив до дверей, але до відчутого щойно задоволення долучилось якесь химерне почуття. Дивне й досі незнане. Він зупинився і, не гаючи часу, щоб поміркувати, а підкоряючись якомусь інстинкту, повернув назад.

– Якісь проблеми? – запитав Ґарі, насупивши брови.

– Ви дали мені зайві десять доларів.

Джонатан поклав купюру на прилавок. Той без жодного слова взяв її і поклав у касу.

Джонатан знову перетнув кав’ярню і вийшов на вулицю. Глибоко вдихнув свіже повітря. Йому несподівано стало так гарно й легко, він відчув за себе гордість. Яке просте й зрештою чудове почуття знати, що ти належиш до людей хороших. Воно дарувало глибоку радість.

Він дійшов до тераси кав’ярні й вибрав місце серед його численних клієнтів. Кілька завсідників, яких він упізнав, перехожі й туристи. На протилежному боці тераси самотня незнайомка з понурим поглядом.

Він замовив велику чашку кави.

Молоді люди, що сиділи поруч, весело жартували. Самотня жінка осторонь мала пригнічений вигляд. Контраст між очевидним настроєм незнайомки і його особистим був разючим і породжував неспокій.

Він відвернувся й зосередився на молоді поруч з ним. Так приємно бачити веселу безтурботність. Від кожного з них віяло чимось позитивним, легким, підбадьорливим.

Йому принесли каву. Він відкусив від одного мафіна, очікуючи коли він схолоне. Надто смачний. Як такий неприємний чоловік, як Ґарі, міг випікати такі смачні мафіни?

Молоді поруч з ним вели далі свої веселі розмови, Джонатану було приємно відчувати їхній гарний настрій.

Але за якусь часину він не втримався, щоб не обернутися й ще раз поглянути на самотню жінку. Йому не вдавалося абстрагуватися від її присутності. Вона сиділа з таким самим похмурим виразом.

Джонатан довго дивився на неї, раптом йому на думку прийшла ідея, він зробив знак офіціантці. Та підійшла, взута в кумедні високі білі кросівки з червоними шнурівками, він тихо заговорив до неї. Офіціантці довелося нахилитися, щоб розчути його слова.

– Бачите жінку, яка сидить у кутку тераси?

– Яку? Брюнетку з волоссям до середини спини?

Техаський акцент офіціантки можна було різати ножем.

– Так. Прошу віднести їй каву і сказати, що це від когось, хто хоче залишитись невідомим. Запишіть каву на мій рахунок.

– О-ля-ля, я не знаю, чи маю право…

– Всі мають право робити щось добре, – твердо промовив він.

Вона послухалася, і Джонатан запитав себе, що саме її переконало: його слова чи впевненість. Кількома хвилинами пізніше офіціантка підійшла до брюнетки й поставила каву на стіл. Жінка хитнула головою, і обидві обмінялися кількома словами. У якусь мить жінка обвела терасу поглядом. Джонатан вп’явся зубами в мафін і втупився у каву. Краєм ока він помітив червоно-білі кросівки, які поверталися й пройшли повз нього.