Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Трішки зачекав і зробив ковток кави з тим, щоб підвести голову й кинути погляд у потрібному напрямку.

Жінка сиділа в такій самій позі, але на цей раз на її вустах грала напівусмішка, а в очах з’явився маленький вогник.

Джонатан знову відчув те сильне почуття, яке виникло, коли він виходив від Ґарі. Це почуття принесло стільки радості, що він віддав би будь-що, щоб воно його ніколи не покидало.

І йому пригадалося, що у попередні роки він регулярно відчував таку емоцію. Це було на початку його кар’єри, коли він почав працювати страхувальником. Він надавав людям можливість уберегтися від важких ударів існування, знайти захист і завдяки цьому жити в спокої. Тепер він пригадав, яку радість йому приносила ця роль. На початку. Лише на початку. Потім радість поступово стиралася, доки не зійшла нанівець у міру того, як хитросплетіння професійних вимог, змагання з Майклом та власні щораз більші потреби не привели його до зміщення курсора її впливу на бік його особистих інтересів.

Сам того не усвідомлюючи, він поволі піддався негативному впливу всіх тих речей, працюючи надалі задля результатів, а не для звершення місії, яка привела його на цей шлях. Ті речі поступово заполонили його увагу й стали джерелом мотивації. Наче авто, обладнане другим двигуном, який поступово займав місце першого й доправив машину в гараж.

Внаслідок такої поведінки він зрештою втратив самого себе, відійшов від найчистіших і найпростіших почуттів, які дарує радість діяти відповідно до своїх цінностей, дослухаючись до свого серця.

– Бажаєте ще чогось? – запитала офіціантка, кладучи другий рахунок на стіл.

Джонатан звів на неї очі й усміхнувся.

– Ні, дякую.

Він дивився, як вона віддаляється, тримаючи меню під пахвою.

Відтепер він знав, як хоче прожити відведений для нього час. Знав, яке почуття хоче знову відчувати, і знав, як його досягти.

Реймонд штовхнув двері «Стелли» й вмостився за барною стійкою.

Йому подали пиво, не чекаючи замовлення. Привілей, який він цінував щоразу з певною ноткою гордості за себе.

Його світлу впереміж із сивиною непричесану чуприну втримувала на місці червона бейсболка, що підкреслювала вже трохи червонястий відтінок шкіри обличчя. Реймонд був найстарішим оператором з-поміж акредитованих у Флашинґ Мідоу. Сорок один рік служби. Гаразд, не зовсім, бо починав він як мікрофонщик. Але в ті часи так було прийнято: три роки тримаєш мікрофонний журавель, щоб відчути ремесло, спостерігаєш за оператором, дивишся, як він береться до справи, як йому вдається стати непомітним для того, хто схвильовано дає інтерв’ю і таке інше. А ще це тренувало руки. Здається, що то дрібниця і журавель зовсім не важкий, але коли потримати його чверть години отак, витягнувши руки й не рухаючись, це прогріває біцепси краще за качання, до якого сьогоднішні молодики вдаються у спортзалах, щоб мати торс репера. А його ремесло потребує тренованих рук. Бо в ті часи камера важила більше, ніж бочечка пива.

– Привіт, Рею, як справи, йдуть?

– Котяться.

Це пройшов Роже Федерер у супроводі свого тренера й двох прес-аташе.

Найбільше задоволення Реймонд діставав тоді, коли гравці називали його на ім’я. Це було визнанням його досвіду і ролі. Бо задля гравців він носом землю рив, щоб зняти їх під кращим кутом, у найкращому вигляді, стерти недоліки, вловити найбільш вдале освітлення, вхопити вираз, коли вони мають вигляд вродливий, людяний, сильний. Це ціле мистецтво, багато з них були йому за це вдячними, навіть якщо й не уявляли всього, що він задля них робив.

Він був інакшим, ніж оці юні оператори, що закінчують інститути. Їм забивають голови якимись туманними теоріями, але ремеслу не навчають. Результат: вони так і не тримали в руках камери, але щойно приступивши до роботи, вважають себе Стенлі Кубриком.

Реймонд зняв бейсболку, щоб почухати голову, й повернув її на місце. Червона бейсболка була його гордістю. Він носив її вже тридцять один рік, і ніколи з нею не розлучався. І не без підстав: бейсболку, подаровану особисто Джіммі Коннорсом, не викидають. Так-так, самим Джіммі Коннорсом. Він виграв матч, і після гри Реймонд знімав його інтерв’ю. Коннорс був у пречудовому настрої, жартуючи відповідав на запитання, а потім, несподівано, зняв свою бейсболку й насунув її на голову Реймонда, отак, без попередження. І пішов у роздягалку. Від радості Реймонд аж розплакався.

Він ковтнув пива. Всі ті моменти порозуміння, які довелось пережити за кулісами турнірів… Він не хотів би іншої кар’єри, нізащо у світі. Настільки любив свою професію, так само, як журналістів, гравців, тренерський штаб. Навіть хлопчаків, які збирають м’ячі, за емоціями яких при контакті з зірками корту він міг спостерігати.