Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

– Жартуєш?

– Близько сорока тисяч нейронів у серці і п’ятсот мільйонів у кишківнику. Кожен з цих органів має незалежну й добре розвинену нервову систему.

– Отакої!

– Гарні рішення йдуть від серця або нутрощів. Не від голови. Між іншим, у древньому Єгипті це дуже добре розуміли.

– О… археолог таки недалеко втік від біолога…

– Перед тим як муміфікувати фараона, єгиптяни виймали всі внутрішні органи. І залишали тільки ті, що були важливими, ретельно зберігаючи їх у розкішних вазах, які призначалися для захоронення разом із мумією. Конкретніше, це серце і кишківник.

На мить замовкла і додала:

– А мозок викидали на смітник.

Райян навів різкість на постать Ґарі. Той сидів у своєму старому пластиковому, колись білому, нині пожовтілому на сонці кріслі і, насупивши брови, розбирав свою пошту. Неподалік діти бавилися з м’ячем.

Райян терпляче чекав. Але знизування плечима затримувалося. Раптом Ґарі відсахнувся, водночас злегка примружив очі, втупившись на руку. Райян взяв його великим планом. На пучці Ґарі виступило кілька краплин крові.

Ідіот. Порізатися, відкриваючи конверт.

– Ану перестаньте дуріти! – проревів Ґарі на дітей.

Райян швидко перевів камеру на широкий план. Блін, він упустив дітлахів, які щойно закинули м’яч у квіти.

– Ви з глузду з’їхали, чи що? – кричав почервонілий від гніву Ґарі. – Я без кінця торочу, щоб ви зважали на квіти. Мізки, як у червоних рибок!

Діти завмерли на якусь хвилю, вочевидь, збентежені, забрали м’яч і зайшли в дім.

Ґарі похитав головою, розгорнув вийнятий лист і взявся смоктати порізаний палець.

Райян знову навів великий план.

Ґарі нахмурив брови, його велика голова похитувалася зліва направо в такт читанню. Стоячи за камерою, Райян не зміг утриматися від усмішки. Ну нарешті, нарешті таке довгождане знизування плечима.

Райян єхидно й жорстко осміхнувся. Сьогоднішній пост забезпечено.

Фали вітрильників радісно подзвякували об щоглу на легенькому вітрі, який приносив потоки морських пахощів та кілька повівів свіжості під полудневим сонцем.

Шукай божественне в собі.

Легко сказати. Впродовж двох годин, що Джонатан сидить на терасі кав’ярні на мосту Монтерей, він марно шукав, хвилювався – нічого не приходило.

Час від часу його свідомість зосереджувалася на перехожих, вловлюючи уривки розмов, що долинали, коли ті його минали. Такі ж, як і він, люди, котрі, однак, мали одну посутню відмінність: були безтурботними, тоді як він мався зовсім інакше. Ти не дотягнеш до року . Безсердечний голос другої циганки досі відлунював у його свідомості.

Він дивився на океан, сподіваючись прогнати крихту тривоги, яка знову повернулася. Він не хотів впасти в депресію, у той летаргійний стан, з якого виходиш ціною надлюдських зусиль, немов комашка, яка потрапила в бокал, його стінки настільки гладенькі, що будь-яка спроба втекти завершується невмолимим сповзанням на дно.

Шукай усередині .

Важко дивитись усередину, коли, власне, боїшся натрапити там на тривогу.

На екрані телевізора, закріпленого на внутрішній стіні кав’ярні, змінювалися дивовижні картини лісів, зняті з гелікоптера. Джонатан заледве чи й чув звук голосу журналіста.

«Ліси Амазонки, – казав той, – знищуються у жахливому темпі: тисяча шістсот гектарів щодня, що дорівнює площі ста п’ятдесяти футбольних полів».

«На екрані фото старого індіанця перед входом у Музей природничої історії в Сан-Франциско, де на цей момент, – уточнював журналіст, – експонується неймовірна виставка про Амазонку. Довге волосся зібрано на потилиці, обличчя виражає умиротворення, хоча й з певним сумом. Свого роду спокійна покірність долі».

Джонатан довго зітхає. Як можна бути щасливим, коли у світі все так погано? Як знайти в собі сили вийти з цього, коли зло заполонює Землю? Боротьба марна, казала тітонька Марджі.

Голос старого чоловіка спокійний, врівноважений. Попри серйозність висловленого, не помітно жодної ворожості, жодної ненависті.

«Коли ви зріжете останнє дерево, – казав він, – коли зловите останню рибину, тоді збагнете, що гроші не можна з’їсти».

– Простягніть, будь ласка, палець.

– Перепрошую?

– Ваш вказівний палець, будь ласка.

Джонатан простягнув руку молодій жінці в білому халаті. Вона делікатно насунула на вказівний палець щось на кшталт широкого еластичного кільця, схожого на прошитий алюмінієм палець рукавички, від нього відходив довгий, тонкий електричний провід, який кілька метрів далі був під’єднаний до комп’ютера, що стояв на столі. На стіні за нею величезний екран.