Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

– Я запитала, яку найбільшу дозу може видати апарат?

Тимофій скоса глипнув на екран.

– Сто греїв.

Попри те що не уявляла, що таке греї, дівчина відкарбувала:

– Став сотню.

Хлопець похитав головою.

– Що? – насупилася Рута. – Це вб’є мене?

– Я не знаю. Я не радіолог. Навряд чи вб’є. Я впевнений, ця штука сфокусує промінь так, щоб він завдав якомога меншої шкоди іншим тканинам. Але, Рут, сто греїв, – він аж присвиснув, – це реально багато.

– Чим це мені загрожує?

– Побічні ефекти…

– Які?

– Ну, від випадіння волосся до…

Рута недослухала:

– Начхати! Я не можу чекати сорок сеансів. Якщо це тільки не пропалить дірку в моїй голові, забий і став максимум. Я не в тому стані, щоб перейматися побічними ефектами.

Тимофій однаково вагався:

– Поставлю п’ятдесят. І не сперечайся.

Рута вперла погляд у стелю та зціпила зуби.

– Добре. – А потім, краєм ока вловивши, як голова анестезіолога сховалася за комп’ютерним монітором, запанікувала: – Чекай! Чекай!

Тимофій звів очі над монітором.

– Що?

– Я щось відчую? – промовила дівчина.

– Не знаю.

– Буде боляче?

– Навряд. Мозок – єдиний орган без больових рецепторів. Він не може водночас приймати й опрацьовувати сигнали болю.

Рута махнула кистю.

– Тоді починай.

Він навів курсор на кнопку «Почати», проте натиснути не встиг. Рута знову засмикалася.

– Стій! Як довго це триватиме?

– В інструкції написано, що зазвичай сеанс триває п’ятнадцять хвилин. Не більше як півгодини.

– Ага. Зрозуміла. То скільки?

– Я виставив п’ятнадцять.

– Став тридцять.

– Ні.

– Добре. Хай буде п’ятнадцять. Тільки говори зі мною. Не дай мені заснути.

Хлопець востаннє пробігся очима по цифрах на панелі налаштувань.

– Готова?

– Так.

Рута різко вдихнула повітря, наче для крику.

Тимофій нервово провів язиком по губах. Вказівний палець ліг на ліву кнопку миші.

– Старайся не рухатися, лежи спокі…

Клац.

І темрява.

Рута розплющила очі, збагнула, що лежить на ліжку у своїй кімнаті, й різко сіла. Вона пам’ятала все до тієї миті, коли Тимофій запустив апарат, а потім спогади обривалися. Абсолютний провал. Упродовж хвилини серце неспокійно вистукувало, але зрештою дівчина заспокоїлася та невпевненим поглядом обвела кімнату: чорні стіни, хрумка постільна білизна, безладна купа одягу (і її, й Інді) на бильці крісла. Потім узяла до рук телефон і глянула на екран. 9:19. Відклала телефон, за мить знову схопила та ще раз активувала. Індикатор у верхньому правому куті вказував, що батарея заряджена на 96%.

Дивно. Дев’ята ранку, а телефон майже повністю заряджений.

Рута сповзла з ліжка, підкралася до вікна та підняла жалюзі. Синє небо, тіні. Подвір’я безлюдне, але на вигляд як завжди: кілька автомобілів, чийсь велосипед під під’їздом. Нічого особливого.

Ось тільки сонця не було.

За мить вона осмикнула себе: «Не дурій. Звісно, його немає, зараз ранок, повинне бути на сході». Однак… вона нічого не пам’ятала. Анічогісінько. Чим усе врешті-решт завершилося в онкодиспансері? Як вона потрапила додому? Як зреагували батьки на її відсутність протягом ночі?

Рута стрепенулася. Батьки. Вона відступила від вікна й гукнула:

– Ма-а-ам?..

Почекала. У відповідь – тиша.

Дівчина нашвидкуруч одяглася та вийшла з кімнати. Зазирнула до спальні, потім до зали, але ні там, ні там нікого не знайшла. Квартира стояла порожньою. Батьки, напевно, на роботі, а Інді… може, десь з Іллею.

Рута знову підскочила до вікна, тепер уже в залі, й увібрала поглядом усе подвір’я відразу, і цього разу якийсь смутний, нав’язливий холодок осів на споді живота. Щось було не гаразд. Чогось не вистачало. Якоїсь дрібної та водночас важливої деталі.

Узявши ключі, дівчина ступила за поріг квартири, замкнула за собою двері та спустилася ліфтом на перший поверх.

Перші мазки на небі вона розгледіла, щойно вибігла з під’їзду на вулицю. Розкошлані млисті хмари, ледь помітні на тлі блакитного купола, повільно сунули на захід. «Сонце, – непрохана думка задзижчала у вухах, – де сонце?» Невиразний, притлумлений страх почав розростатися.

Рута швидким кроком рушила вздовж десятиповерхівки на південь, обігнула ріг, проте сонця не побачила. Огляду перешкоджав чотириповерховий офісний центр «Грушевський». Дівчина додала ходу й за хвилину дісталася перехрестя вулиць Грушевського та Київської. На світлофорі загорілося зелене світло, Рута рушила перетинати дорогу, досягнула середини вулиці й зупинилася. Схожі на клоччя хмари на сході були брудними та кублилися невисоко над землею. Рута вгризалася в них очима, але сонця не бачила. Примітивний, неконтрольований страх, немов кислотою, роз’їдав тіло. Дівчина ледве дихала. А потім…