Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

– Є хто? – у Рутиних очах застигла покинута дитяча коляска. Від самої думки про неї шкіру пробирало морозом. – Є хоч хто-небудь?!

Тиша.

Дівчина затремтіла, повернулася надвір і згадала про Тимофія Русецького. Він повинен знати, що сталося. Вона дістала телефон, натиснула бокову кнопку й завмерла з роззявленим ротом. Обидва індикатори стільникового покриття – і «Київстар», і «life» – були неактивними. Жодної риски, ніякого зв’язку. Хоча шокувало не це. Рута вп’ялася очима в екран, не розуміючи, чому годинник на смартфоні показує той самий час, що й у момент її пробудження,– 9:19 ранку.

Заряд батареї впав до 93%, а час не змінився.

Рука з телефоном опустилася. Дівчина звела голову – на трасі навпроти не було ні дерев, ні звукового бар’єра – й потягнулася очима до горизонту. Її приголомшений погляд поступово склянів від жаху.

Низькі кудлаті хмари й далі пливли по небу, проте сонце не рухалося. Висіло на тому самому місці, що й кілька хвилин тому.

Удалині над пагорбами розгорталося сіре полотнище дощу.

Тхнуло сирою землею…

– Як таке могло статися?

Відтоді, як Євген Домбровський, завідувач відділення інтенсивної терапії міської лікарні, засмаглий чоловік із подвійним підборіддям і широко посадженими скаламученими очима, зайшов до палати, Аміна й на мить не відпускала Григорової руки. Вчепилася обома долонями та горнулася до чоловіка так одчайдушно, так розпачливо, що лікарю здавалося, ніби сплуталися не лише їхні руки та думки, а й внутрішні органи. Як громом прибите подружжя немовби зрослося в один організм.

– Я добре знайомий із Русецьким. Тямущий мужик, – низький грудний голос різав повітря, неначе ножем. – Його син нещодавно влаштувався до нас анестезіологом.

«Навіщо мені знати про його сина?» – із безсилою, адресованою в нікуди люттю подумала жінка.

– Я не кажу, що Русецький причетний.

– Розумію. Але зламу не було, зловмисник чи зловмисники просто зайшли. Тому… – Домбровський упіймав згорьований погляд Аміни та опустив очі. – Я вчора розмовляв із Русецьким. Він сам не усвідомлює, що сталося. Стверджує, що не губив ключі. Вони просто зникли. Я вважаю, їх украли, хоча…

Не змовляючись, вони поглянули на Руту. Дівчина лежала на високому лікарняному ліжку, накрита легкою ковдрою. Темне волосся розметалося подушкою. З ліктьового згину стирчав катетер, до грудей від кардіомонітора тягнулося кілька електродів, до вказівного пальця кріпився пульсоксиметр (пристрій для вимірювання рівня насичення крові киснем), проте кисневої маски не було – дівчина дихала самостійно. Рута взагалі не мала вигляду хворої. У неї було блаженне обличчя людини, яка вперше за багато тижнів заснула міцним сном.

У Аміни тремтіла нижня губа.

– Хто це міг скоїти?

Не відпускаючи чоловікової руки, вона провела лицем по Григоровому плечі – стерла зі щоки сльозу. Домбровський спідлоба зиркнув на неї. Аміна ніби щойно втратила зір і тепер не може змиритися з тим, що світ довкола поглинула пітьма. Ніби варто бодай на секунду відпустити чоловікову руку та ступити крок убік, як вона загубиться, втратить опору під ногами.

Григір Статник мовчки тупився в порожнечу. На його обличчі застиг вираз людини, ладної втопитись у склянці води.

– Я не знаю, – пробасив лікар.

– Але… – Аміна подивилася на нього з викликом, непоступливо, начебто йому була відома відповідь, але він ніяк не хотів їй зізнаватися, – навіщо? Навіщо вони це зробили?

– Щоб з’ясувати навіщо, ми спершу маємо дізнатися, що зробили. Руту знайшли на кріслі під апаратом для променевої терапії. Апарат вмикали, але журнал записів підчистили. Тобто ми навіть не уявляємо, що там відбувалося.

– А МРТ?

Домбровський зітхнув, тлумлячи незадоволення: він уже пояснював це п’ять хвилин тому.

– Я вже казав, Аміно: ні уражень тканин, ні порушення структури, ні запальних реакцій чи проблем із кровообігом. Сканування нічого не виявило. Взагалі. З Рутиним мозком усе гаразд.

– Але вона в комі, – немічним голосом прошелестіла жінка.

Домбровський знову зітхнув.

– Це не кома.

– А що?

– Під час коми відбувається гальмування спочатку функцій кори, потім підкіркових утворень. Одна за однією відмовляють життєво важливі функції організму – зупиняється обмін речовин, дихання, зрештою кровообіг. Нічого із цього ми в Рути не спостерігаємо.

– Тоді що з нею?

– Ну… – Він провів долонею по провислому підгорлю. – Парасомнія. Щось на кшталт сонного паралічу. Ми фіксуємо активність мозку, часткове збереження рефлексів, дуже добре, що ваша донька дихає самостійно, проте її розум і мислення перебувають у стані невизначеності.