Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

Крізь лиховісну запону на сході прорізалися жовті промені. Хмари розійшлись, і розпаленіле літнє сонце, що неначе застрягло посеред гілля дерев на північному боці Київської, засліпило Руту.

Від полегшення в дівчини затремтіли коліна, і вона безсило опустилася на асфальт. Просто там, де стояла, – посеред дороги. Вона затулила обличчя долонями й засміялася. Спочатку сміх був схожим на кашель, але незабаром перетворився на нестримний регіт.

Вона не вві сні. Все гаразд. Нехай у пам’яті не залишилося спогадів про те, як усе закінчилося, не біда. Пізніше зателефонує Русецькому та розпитає. Зрештою, яке це має значення? Найважливіше – вона виспалася та прокинулась у…

Рута так зациклилася на сонці, що нічого довкола себе не зауважувала. І лише тоді, коли, тихо клацнувши, перемкнувся світлофор, повільно повернула голову та витріщилася на червоний сигнал. У грудях зародилося дивне відчуття, ніби десь під серцем огидно шкребеться кігтями дрібна тваринка.

Дівчина підвелася й розвернулась обличчям у той бік, звідки мали б їхати автомобілі. І річ не в тім, що машин не було. За півсотні метрів на захід, навпроти 23-го відділення Укрпошти, стояв, блимаючи аварійними вогнями, легковик, уздовж тротуару перед «Політоном» вишикувалися кілька автомобілів таксі. Річ була в тому, що жодна з машин не рухалася. Рута впродовж одинадцяти років перетинала це перехрестя, прямуючи до школи, але не пам’ятала жодного разу, щоб на ньому не було автомобілів.

Вона нарешті вловила, що все довкола якесь дивне. Світло. Воно здавалося надто яскравим, мовби переливалося звідкілясь з-за горизонту, і через те все на вулиці аж надміру вигравало барвами. Далі – тиша. Рута чула тільки шурхіт мінливого вітру в кронах дерев і більше нічого. Та основне – люди. Дівчина заклякла посеред одного з найбільш жвавих перехресть у східній частині Рівного, але не споглядала навкруги жодної людини.

Болюча пульсація з грудей повільно сповзла до живота.

– Ей! – скрикнула Рута. За секунду, глибоко вдихнувши, гукнула голосніше: – Е-Е-Е-Е-ЕЙ!

Із глибини вулиці прилетіло дзвінке відлуння, та поза тим – жодного звуку.

Несподівано Рута помітила на тротуарі за пішохідним переходом розгорнуту книжку. Вітер ледачо перегортав сторінки. Потім ковзнула занепокоєним поглядом по вітринах на південному боці Київської й навпроти магазину світильників угледіла дитячу коляску. Рута нарешті перейшла дорогу, затамувавши подих, підступила до коляски та зазирнула досередини. Пустушка, пляшечка з молоком, чисті підгузки, різнокольорові брязкальця. І все. Дитини не було.

Випроставшись, дівчина стривожено закрутила головою. Що за фігня? Де всі?

Від бордового легковика навпроти пошти її відділяло не більше як двадцять кроків. Рута метнулася до машини й, затуливши обличчя долонями, припала до вікна. У салоні нікого не було. Ключ стирчав у замку запалювання. Дівчина поклала руку на капот. Ще теплий – двигун начебто щойно вимкнули.

Крихітні жовті фари по краях капота розмірено блимали.

Піддавшись імпульсу, Рута оббігла автомобіль і смикнула за ручку дверцят з боку водія. Машина виявилася незамкнутою. Дівчина сіла на водійське сидіння, натиснула на педаль газу та провернула ключ у запалюванні. Двигун умить завівся. Вона не мала водійських прав, але кілька разів, здається, у восьмому класі, Григір починав учити її кермувати, тож уявляла, як зрушити машину з місця.

Увімкнувши першу передачу, Рута відпустила зчеплення й утопила педаль газу. Легковик смикнувся, і двигун заглух. Вона знову завела його, цього разу відпустила зчеплення плавно, й машина рушила. Дівчина перемкнулася на другу, потім на третю передачу та покотила на схід, назустріч сонцю.

Рута їхала прямо, нікуди не звертаючи. Четверту передачу вмикати не стала, просто тиснула на акселератор, ігноруючи надривне гарчання двигуна. Вона проминула автостанцію, обласну лікарню, міський зоопарк і вирулила на естакаду, за якою починалася київська траса. Всюди бачила порожні автомобілі й не бачила людей.

Через дві сотні метрів після розв’язки вигулькнула заправка «SOCAR». Дівчина різко загальмувала, вистрибнула на асфальт і, лишивши машину посеред магістралі, пробігла повз колонки для заправляння до стильної білої будівлі з темними вікнами. Розсувні двері з тихим шурхотом розчахнулися перед нею. Рута ступила досередини. Тут горіло світло, десь шуміла вода, на столику ліворуч входу стояв паперовий келих із недопитою кавою, проте за касою нікого не було.