Максим Кидрук - Доки світло не згасне назавжди

У правому верхньому куті діалогового вікна біліло поле для введення з підписом «Пошук». Хлопець клацнув курсором по ньому, надрукував у рядку «locus coeruleus» і втопив кнопку «Enter». 3D-модель повернулася, ще більше наблизилася, після чого програма виділила зеленим кольором крихітне ядро в надрах ретикулярної формації. Із підсвіченої ділянки вистромилася тонка стрілка, поряд із якою розгорнувся підпис:

BRAINSTEM › PONS › LOCUS COERULEUS

«Стовбур мозку – Вароліїв міст – блакитна пляма», – подумки переклав Тимофій.

Система припускала, що користувач, який вдався до пошуку, може й не знати, де розташовується позначений на екрані фрагмент, і дбайливо вказувала ієрархічні структури, до яких він належав.

Русецький повірити не міг, що все аж так просто. У рядку програмного меню він знайшов пункт «Вказати мішень», натиснув на нього та побачив спадне підменю з трьох пунктів:

ВКАЗАТИ МІШЕНЬ › АВТОМАТИЧНИЙ ПОШУК

› АНАЛІЗ ОРГАНА…

› ВРУЧНУ

Хлопець обрав «Вручну» та клацнув мишею по все ще підсвіченому ядру locus coeruleus. Ділянка із зеленої стала яскраво-червоною. Стрілка курсора перетворилася на піщаний годинник, програма кілька секунд щось вираховувала, а тоді видала повідомлення:

У ВИБРАНІЙ ДІЛЯНЦІ НЕ ВИЯВЛЕНО НОВОУТВОРЕНЬ ЧИ ПАТОЛОГІЙ.

ПРОДОВЖУВАТИ?

ТАК (Y) НІ (N)

У Тимофія аж щелепа відвисла: система знала, що у стовбурі Рутиного мозку немає пухлини. Кілька секунд анестезіолог просто витріщався на екран, а тоді, оговтавшись, відповів «ТАК».

Він так захопився, що геть забув про Руту. Тим часом вимушена бездіяльність заколисувала її, й дівчина з останніх сил трималася за свідомість. Якийсь час дивилася на Русецького, потім, утомившись скошувати очі, втупилася в опуклий край апарата, що нависав над нею. Справа долинало клацання мишки. Клац-клац… Пауза… Клац-клац. Рута спрямувала погляд ліворуч, на бокову лапу апарата, спробувала вчитатися в написи на крихітному пульті, аж тут картинка перед очима змазалась, і дівчина, позіхнувши так, що мало не роздерла рота, почала провалюватися в сон.

Рута збагнула, що вирубається – у голові немовби заревла сирена, – і навіть встигла різко смикнутись, але було вже пізно: повіки змежились, і…

…світло згасло, а в ніздрі вдарив запах паленого. Апарат для променевої терапії просів і похилився, неначе корабель, що ось-ось потоне. У відблисках лихих бузкових сполохів, які прорізували темряву, Рута помітила, що пластиковий кожух апарата помутнів, його поверхня стала зернистою, мов наждачний папір.

«Ні!»

Дівчина спробувала підвестися, проте ремені, якими Тимофій зафіксував її плечі та голову, не пускали. Вона почала вивільняти руки, щоб відстебнутися, коли кілька слизьких холодних долонь притиснули її до крісла. Рута заквилила, засовала ногами й замотала головою, намагаючись хоча б скинути фіксатор з підборіддя.

«Не займайте мене! Я не хочу помирати!»

Праворуч і трохи позаду пролунало шипляче поклацування. За мить клацання звучало вже звідусіль, дівчину обступили темні постаті. Дрібне постукування, що вихоплювалося з їхніх роззявлених ротів, гучнішало та звучало так часто, що зливалось у розсерджене комашине дзижчання, від якого Руті зводило зуби. Вирячкуваті, помережані звивистими патьоками очі блищали так, начеб усередині голів, що посхилялися над нею, палали багаття. Дівчина відчула, як пальці з обламаними нігтями хапають її, залишаючи глибокі подряпини на шкірі живота, грудей і стегон.

Рута істерично заверещала, хвицнула ногами, вигнула спину, силкуючись висковзнути з-під ременів, однак істоти тримали її міцно. Дівчині здавалося, ніби плоть поміж її ребрами не витримує напруження, рветься, що крізь ті розриви витікають жалюгідні рештки повітря, які їй вдавалось утримувати в легенях, а натомість в охоплені полум’ям нутрощі прослизає задушлива мертвотна чорнота. Вона задихалася. Лячно хриплячи, Рута закусила губу й засіпалася в судомах.

Лясь!

Рута розплющила очі. Тіло дугою вигнулося над кріслом: п’яти впирались у підставку для ніг, потилиця – у підголівник. З-поміж зціплених зубів вилітала піна. Дівчина смикнулась, і м’язами прокотилася судома. Така сильна, що Рута неголосно скрикнула, а наступної миті тіло раптово – мовби хтось крутнув якийсь вимикач – розслабилось, і вона безсило розпласталася на кріслі.

Над нею, важко дихаючи, нависав Тимофій. Його очі ледь не вилазили з орбіт, а тіло подриґувало. Він нервово потирав пальцями ліве зап’ястя. Відчувши, як палає права частина обличчя, Рута здогадалася, що хлопець заліпив їй ляпаса. Мабуть, навіть не одного.