Люба Клименко - Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

Я заперечливо помахав головою.

МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ…

Вік 50+ дає можливість змінити естетичні уподобання: те, що раніше вважалося некрасивим і потворним, зараз стає привабливим. Можливо, це стається через те, що ти в цьому віці стільки разів бачив стандартизовану красу, що вона тобі вже видається стандартизованою некрасою.

— Чесно?

— Чесно. Уяви собі якусь запаморочливо чудову архітектурну споруду. Уявила?

— Ну.

— А тепер уяви процес будівництва цієї споруди. Уявила?

— Ну.

— То середньостатистичний мешканець милуватиметься лише довершеною працею. А є категорія людей, які милуються процесом створення цієї споруди. Тобто будівлі ще немає, однак очікування і творення її мене більш хвилює, ніж остаточний результат.

Я це так сказав і так проникся сказаним, що не зміг стримати підсвідомого пориву і поцілував її в губи. І зробив це обережно, аби не розхитати той легенький місточок, який звівся поміж нами.

Я приліпив свій поцілунок до її пухкеньких губ і, немов обпікшись, відсахнувся.

Я подивився на неї.

Вона заплющила очі, немов чекаючи наступного поцілунку.

Я завагався.

Потім зважився і став роздавати поцілунки, які прилипали до її обличчя, шиї, рук, неначе магнітики на холодильник.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ підставила губи. Мій поцілунковий магнітик знову приклеївся до її пухкеньких губ. Так — по-братськи, по-сестринськи.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ здивувалася. Дуже здивувалася. Де пристрасть? Чому магнітики такі холодні?

— У тебе вставна щелепа? — спитала вона.

З її вуст це звучало не образливо, а як уточнення ситуації для визначення подальшої моделі поведінки.

— Так, — сказав я.

Так, у мене вставна щелепа, тому я активно не всмоктуюся в губи і широко не відкриваю рота, аби випадково не загубити зуби.

— Тобі неприємно? — спитав я.

— Навпаки, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ по-діловому. — У людей, що носять протези, не смердить із рота. Все набагато гігієнічніше. А мені з зубами пощастило, — вона відкрила широко рота. — Жодної пломби. Це мені від бабусі така щелепа дісталася. Просто повезло. Зате у мене маса інших проблем зі здоров’ям. Ти ще переконаєшся.

Я ще переконаюся? Це сказано багатозначно. Значить, «далі буде?»…

Був ранок. Хтось подзвонив у двері. Дивно. Хто б це міг бути? У нас унизу сидить охоронець, і якщо хтось приходить без попередження, мені телефонують і питають — пускати такого-то чи ні?

Я заінтриговано підійшов до дверей (у мене навіть вічка немає), відчиняю, а там… БЛОНДИНКА.

— Прівєт!

— Прівєт! — її ж тоном відповідаю я.

— Ти сам?

— Сам.

— Зайшла по-сусідськи, ти обіцяв показати мені свої картини.

Ми вже на «ти»? Я щось їй обіцяв?

Я стояв у ступорі.

— Можна зайти?

— Так, проходь…те!

— Ми так довго живемо в одному будинку, але досі не раззнакомилися… — торохтіла вона. — Взагалі я із маленького городка. А у нас там обичай дружити з сусідами. А у вас — ні. Странно однако. Сусіди — це ж святе! Случилось шо, куди бігти — до сусідів! Правда?

— Правда, — сказав я. — У нас теж так колись було. Було… — зітхнув я.

Вона стояла переді мною в рожевих треніках і рожевій майці.

— Ти мнє нравішся! — поплескала вона мене по плечу.

«Я її боюся!» — подумав я.

У мене в холодильнику стояло кілька пляшок шампанського, я запропонував випити.

Вона, вмощуючись на дивані (це не твій диван, це диван ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, — все кричало в мені), махнула мені недбало, мовляв, неси!

Чомусь не до речі згадався ДЯДЬ-ОСЯ. Коли до нього, а точніше, в нашу комунальну квартиру завалили розгнівані родичі померлого, якого ховали в труні з двома прокрученими дірками для ніг, бо труни такого велетенського розміру у ДЯДЬ-ОСИНОМУ похоронному бюро «Спи спокойно, товарищ» не було, він забіг до нашої з БАЛБЄСОМ кімнати з тремтячими руками і вигуками «Шо мнє дєлать?! Шо мнє дєлать?!» Коли мрець лежав у залі для прощання, ДЯДЬ-ОСИНІ підлеглі замаскували цю нестиковочку віночками із штучних квітів. Потім виникла проблема: куди подіти ноги, коли труну закриють і винесуть до катафалка. ДЯДЬ-ОСЯ викрутився із ситуації, виперши сторопілих родичів із зали прощання в автобус, що їхав на кладовище, і наказав водію рухатися без катафалка. Труну ж запхали в катафалк і відправили на кладовище. Будучи атеїстом, а, може, ще й іудеєм, ДЯДЬ-ОСЯ не побоявся перехрестити катафалк. Не знаю, на що сподівався ДЯДЬ-ОСЯ, мабуть, на те, що похорони відбудуться в далекому селі — на батьківщині померлого, з якого ніхто не захоче повертатися, щоб з’ясовувати стосунки.