Люба Клименко - Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

А тут іще менша донька не виросла. Та, що від ПОЛКОВНИКА. Ця має стати хорошим математиком. І ця точно в шістнадцять ніколи не народить. І, як з’ясувалося пізніше, не народила.

А ще дуже частим мешканцем їхньої сімейно-комунальної квартири був ЛЮБИМЧИК КО — мілєйший хлопчисько, пасинок ВІОЛОНЧЕЛІСТА, рідний син КОЛОРАТУРНОГО СОПРАНА. Доки вони жили у шлюбі, ЛЮБИМЧИК КО (КОСТЯ) так полюбив свого вітчима, а той — його, що ніякі кровнорідні синівсько-батьківські зв’язки не йдуть у жодне порівняння з тією любов’ю.

Хлопчик був надзвичайно милий, такий, якого не можна було не любити, — лагідний, ніжний і талановитий. Оскільки обидві доньки ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ не мали подібних якостей, то ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ ніжно полюбила це створіння, і її дім став його домом.

І якось так усі її діти стали жити разом. Усі четверо.

Плюс двоє чоловіків.

Плюс вона.

Всього — семеро.

Забагато.

— Слава Богу, що у старшої доньки немає чоловіка! — Вісьмох я не витримала б! — вона засміялася, трясучи другим підборіддям, і потерла ногу об ногу.

— Стоп! — вигукнув я. — Завмри!

І я клацнув фотоапаратом, направивши об’єктив на дві її перехрещені ступні. Потім — на ступні із задертими пальчиками, з яких я щойно зняв лак. Потім — на ступні зі скрюченими пальчиками. Потім — на витягнуті ступні.

Доки я закарбовував цю «ступневу анатомію», вона пила своє шампанське, доводячи мені чи собі, що її життя можна було б вважати таким, що склалося, якби воно не нагадувало комунальну квартиру.

Ми все ще сиділи на даху сусіднього київського будинку і пили шампанське.

Назад до моєї карлсонівської комірчини захмелілій ЧУДО-ЮДО-РИБІ-КИТ залазити було важкувато. Я щось не продумав логістику її повернення в квартиру на мансарді. Тому мені довелося підсаджувати ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ до вікна під попу, і вона успішно, переміщаючись повільно, але неухильно, як равлик-павлик, видряпалася нагору.

Попа ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ була подібна до пухової подушки середніх розмірів. Доторкнувшись до її половинок, я раптом подумав, що за все своє життя, неперебірливе щодо партнерок, я чи не вперше з почуттям глибокого задоволення тримаю в руках дві половинки попи. Просто тримаю. Тобто жіночі попи я бачив часто — коли кохав їх власниць у дідівський спосіб, руку для зручності чи рівноваги я міг тримати чи то на попереку, чи на тих самих половинках, або відчувати жіночий зад своїм далеко не чутливим животом. Але так смачно, «з почуттям» комунікувати з поважним місцем улюбленої особи… Не пам’ятаю.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ незграбно ввалилася в мій парубочий барліг, засипавши його різнокольоровими кульками сміху. Треба буде намалювати ці кульки, подумав я. І назвати картину «Її сміх». Так, у вільний від роботи час я мазюкав, стоячи перед мольбертом. Часом мені вдавалося щось продати на Андріївському узвозі. Однак мої сюрреалістичні сюжети продавалися набагато гірше, ніж солодкаві пейзажі і квіткові композиції.

Відпрацьованими рухами я вправно заліз за нею у вікно своєї мансарди.

І мені на думку спала сентенція:

Вік 50+ дає можливість отримувати задоволення від дуже простих речей. Як, наприклад, тримання коханої жінки за зад.

І я записав цю сентенцію в блокнотик, який спеціально для цього завів.

А із фотографій некрасивих ступнів ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ я вирішив зробити цикл. І назвати його «Небездоганне».

Отже, була середа — її вихідний, або, говорячи по-київськи, неявочний день.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ знову переконувала чи то мене, чи то себе, що її життя можна вважати таким, що склалося.

До того, що вона мала різноманітний і нестандартний сімейний досвід, вона ще й встигла зробити сяку-таку кар’єру.

Не можна було сказати, що це якась фантастична кар’єра. Так собі, або точніше — таке собі…

Вона трохи шкодує, що, маючи неабиякі математичні здібності, пішла в ту сферу, яка для неї була складнішою — в музичну. На виконавський факультет її не прийняли, тож вона заякорилася на теоретичному. Досить пізно розуміла, що краще було б стати математиком-меломаном, ніж музикознавцем із неабиякими математичними задатками. Кандидатом мистецтвознавства вона стала лише тому, що талановитіші за неї вже не вважали це престижним, тому йшли в міжнародні проекти або очолювали якісь фонди, підсміюючись над старомодними кандидатами і кандидатками.

Так само, навряд чи їй дісталася б посада головного редактора журналу «Україна класична», якби вона, тобто посада, була престижною.