Люба Клименко - Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

П’ять членів редакції, серед яких тільки один з половиною (вона та ще одна молода студентка-дописувачка, що працювала у них на півставки), робили щось путнє. А оскільки журнал був на державному утриманні, то вигнати цих трутнів не було змоги. Тому доводилося з ними миритися і робити вигляд, що їхня робота цілком задовільна, а натомість, щоб журнал мав пристойне обличчя, повністю переробляти виконану ними роботу, а ті сприймали це, як «редагування».

Це внутрішній бік справи. Але зовні все було набагато пристойніше. Вона мала звання заслуженого працівника культури й інші непереконливі бонуси.

— Розумієш, — якось сказала вона, флегматично перекочуючи в роті велику виноградинку, — моє життя втратило свіжість, неначе полиняло.

Я подумав: це хороша ідея. Напишу картину «Життя полиняло».

— Ой, — скрикнула вона. — Знову посадила пляму!

Вона намагалася відтерти бруд на грудях, а після невдачі спитала:

— У тебе немає якоїсь одежини?

У моїй футболці кольору лайма, трошки замалій їй за розміром, вона мала кумедний вигляд: усі численні жирові складки, що шарами розмістилися від другого підборіддя аж до поперека, робили її схожою на велику апетитну зелену гусінь.

— Чого ти на мене так дивишся? — поцікавилася вона.

— Ти нагадуєш мені гусінь.

Вона розсміялася, і її сміх знову розсипався по квартирі кульками, тепер уже не різнокольоровими, а кольору лайма.

— Намалюй мене у вигляді гусені, — попросила вона.

І я намалював «Гусінь кольору лайма на моєму дивані».

Вона подивилася на картину.

Потім на мене.

А я — на неї.

І це було…

І це було…

І це було… МАМІГЛАПІНАТАПЕЇ!

Якось ми вирішили нарешті відвідати нашу колишню комунальну квартиру. Я попередив ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, що там живе ЖЛОБ і що я кілька разів із ним погиркався, і що навряд чи він запустить нас до себе.

Однак вона наполягла, і ми спустилися на два поверхи нижче.

ЖЛОБА вдома не було. Нам відчинила БЛОНДИНКА, яка виявилася його дружиною.

БЛОНДИНКА довго роздивлялася нашу парочку і слухала наше лепетання, однак думала про своє. Вона навіть наморщила лоба, неначе намагаючись стимулювати розумову діяльність.

— Ви хто? — спитала вона.

— Я — художник, — сказав я, підвищуючи свій рейтинг від фотохудожника до художника.

— А я — музичний критик, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

БЛОНДИНКА не звернула уваги на ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ, натомість проявила активний інтерес до мене:

— Художник? А портрети дєлаєте?

— Дєлаю, — збрехав я.

— Тоді входіть.

І ми зайшли. Там, де жив СЬОЖА, у ЖЛОБА й БЛОНДИНКИ була вітальня, значно розширена за рахунок об’єднання з сусідньою кімнатою батьків ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ.

— Ви розібрали стіну? — спитав я.

— Не знаю, — знизала плечима БЛОНДИНКА. — Ремонт — це не мойо.

— Ні, — втрутилася ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ. — Її розібрали ще СЬОЖА і батько, коли почали разом жити.

Нарешті БЛОНДИНКА звернула увагу на ЧУДО-ЮДО-РИБУ-КИТ.

— Ваші батьки голубі? Як це романтічно! — сказала вона і запропонувала сісти на білий диван.

Ми з ЧУДО-ЮДО-РИБОЮ-КИТ посідали з острахом — таким він був білосніжним.

— Надька! Надька! — покликала БЛОНДИНКА прислугу. — Принеси нам кофейку!

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ чомусь засумувала. Вона роззиралася навколо якимись затуманеними очима, підгортаючи пальчики ніг під подушечки ступнів.

Прийшла НАДЬКА-НАДЬКА з тацею кави і з цікавістю стала нас розглядати. НАДЬКА-НАДЬКА була дуже схожа на БАБШУР.

— Розкажіть про ваших голубих батьків! — наполягала БЛОНДИНКА. — Вони жили в цій кімнаті? Прямісінько в цій?

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ кивнула:

— Так, коли мама перейшла жити до РОМИ он туди! — вона показала в протилежний бік, у напрямку коридора.

БЛОНДИНКА аж підскочила від задоволення.

— Слиш, НАДЬКА-НАДЬКА, слиш шо тут проісходіло!

Чашечки з кавами довелося поставити на такий самий білосніжний столик тремтячими руками, боячись розлити каву на білосніжний килимок.

Вся процесія рушила в напрямку, де жили РОМА з ІРЕНОЮ.

— Тут спершу жила БАБШУР, — сказала ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ, — а потім РОМА купив цю кімнату, і до нього перейшла жити мама.

— Клас! — заверещала БЛОНДИНКА. — Наша квартира находиться в бувшому гнізді разврата! А нашу спальню можна назвати «імені високих отношеній»!

«Гніздо разврата?» — перезирнулися ми здивовано. Ніякого «разврата» ми в цьому не вбачали. Для нас це було просто життя. Так само, як для ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ не було нічого розпусного в житті з двома чоловіками. Просто це було зручно. Європа прийшла в нашу комунальну квартиру дуже давно.