Люба Клименко - Маміглапінатапеї, або Любов у київській комуналці

— А як би ви… ти назвала цю картину?

— Діпрєс-с-сія! — випалила БЛОНДИНКА.

«Нічогенько! — подумав я. — Вгадала».

— Нічогенько, — сказав уголос я цілком щиро. — Вгадала!

БЛОНДИНКА явно почала мені подобатися. В ній я побачив споріднену душу.

— От бачиш, а ця сволочь називає мене блондінкою! — пожалілася вона знову, маючи на увазі чоловіка. — У тебе є щось закусити?

Я витяг коробку цукерок.

— Ні, канфєти я не їм.

На щастя, задзвонив її мобільний.

Вона подивилася хто дзвонить і повідомила мені:

— Надя, моя пріслуга.

А потім заторохтіла:

— Альо, Надька-Надька, шо, прийшов ізвєрг? Іду!

І мені:

— Занесеш мені картіни. Завтра вранці, харашо?

— Харашо! — сказав я.

БЛОНДИНКА відчалила, залишивши мене на пустельному березі мого безлюдного острова.

«Шо це було?» — спитав я себе.

«Мабуть, НЛО», — відповів сам собі.

Увечері до мене прийшла ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ.

— Я — на «Паяцах», — кинула вона мені на порозі, давши цим знати, що у нас є часу на спілкування рівно стільки, скільки триває опера. Хоча, якщо бути відвертим, ніхто не переживатиме, якщо вона спізниться ще на годинку. Нікому не спаде на думку підозрювати її в сімейній зраді.

А чи зрада це все, що є поміж нами?

Я хмикнув: звичайно, ні! Це є безневинні йорзання в ліжку людей майже похилого віку.

«Нам би поєсть і попіть! — як казав ДЯДЬ-ОСЯ, описуючи свої інтимні стосунки з ДОРАРОНОВНОЮ. — Да на діванчікє поваляться!»

Ой, хитрив ДЯДЬ-ОСЯ, ой же хитрив!

Недавно я витягнув зі старого архівного чемодана папку зі своїми дитячими вправляннями в малюванні. Ой, що я там знайшов!

Я знайшов малюнок, як старий черевастий чоловік у штанях із підтяжками і в круглих окулярах театрально розмахується, щоб смачно ляснути по попі стареньку тітоньку, також із промовистим животиком:

«Вот тєбє, непослушная дівчонка, вот тєбє, вот тєбє!»

Тітонька задоволено квакнула (на малюнку у неї з рота випливала хмарка зі словом «ква!»).

Все було дуже пристойно. Ніхто нікому не задирав спідниці, ніхто нікому не залазив у штани. Однак ця сценка зі старшими людьми в моєму графічному виконанні виглядала дуже еротично.

Я про це подумав, коли ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ нахилилася, щоб розшнурувати черевички. Її апетитний задок так і кричав до мене: «Ану, лясни по мені! Ану, лясни!»

Я ледь стримав порух, щоб не зробити цього. І з полегшенням зітхнув, коли вона, важко дихаючи, випрямилася. Слава богу, не зіпсував тендітні, як молода вербичка, стосунки.

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ дивилася на мене, сопучи закладеним носом (у неї алергія на найрізноманітніші речі в світі), чорний кучер упав їй на очі, і вона пихтіла, як чайник, щоб здути його зі своїх очей, а коли їй це не вдалося, рукою загорнула його за вухо.

От тепер вухо. Знову згадав ДОРАРОНОВНУ і ДЯДЬ-ОСЮ.

ДОРАРОНОВНА сиділа на кухні й чистила «сільодочку» для форшмачка, а ДЯДЬ-ОСЯ підкрадався до неї ззаду і впорскував їй у вухо повітряну чергу: «чу-чу-чу!»

ДОРАРОНОВНА підскакувала на табуретці.

А ДЯДЬ-ОСЯ, як малий шибеник, тікав до кімнати.

От і я дивився на рожеве вухо ЧУДО-ЮДО-РИБИ-КИТ, і мене так і підмивало зробити таке саме «чу-чу-чу!»

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ вилупилася на мене здивовано:

— Що з тобою? Тобі недобре?

«Мені добре! — хотілося кричати. — Мені добрееее!»

Невже правду кажуть північні американці, що лише після виходу на пенсію починається справжнє життя?

Я ще не на пенсії, але відчуваю, як усередині гусінь кохання перетворюється на лялечку, щоб згодом перетворитися на метелика і вилетіти назовні!

ЧУДО-ЮДО-РИБА-КИТ стала ритися в своїй бездонній сумці, намагаючись щось знайти. Не знайшовши цього «щось», вона висипала вміст на мій журнальний столик.

Це була гора усілякого непотребу і потребу: ключі, мобільний телефон, записник, ручки з ковпачками і без, жувачки, використані талончики на тролейбус, пилочка для нігтів, ношпа, дзеркальце, пляшечка з водою, ноти, крихти печива і ще щось, музичний диск, останній роман Марини Гримич «Падре Балтазар на прізвисько ТОЙ-ВО» і ще багато всього іншого.

Згори на цій купі лежала велика плитка швейцарського шоколаду.

— О, знайшла! — зраділа вона. — Була на самому дні! Що в тебе є до шоколаду?

Ха! Я тепер був «багатіньким Буратіном»!

Я гордо відкрив холодильник, де стояла алкогольна батарея.

— Взагалі-то я думала про м’ятний або ромашковий чай… — розгублено сказала вона. — Але це міняє справу.

Настрій її був і без того непоганим, а тут іще на кілька градусів покращився.