Сергей Батурин - Кава по-польськи

Цього тільки не вистачало... Замість того, аби ловити рибу, смажитися на сонці, сидіти ввечері з давнім корешем біля вогню з пляшечкою та доброю рибною юшкою, я маю гасати не знати якими селами та містечками з якимось незнайомим Ріхардом і шукати пояснення «деяких обставин». Цей скнара німецький дядько не міг просто відписати небожеві гроші та майно і не пудрити людині мізки?

Вітя Шухер сказав, що я, якщо мені не шкода власної відпустки, можу пхатися шукати вітру в полі куди заманеться, свою він може перенести, у мене ж лишиться днів десять? — от і поїдемо на Рось.

Що тут поробиш? Якби у мене виникла така справа у Німеччині, до кого би я звертався? До знайомих. А там у мене тих знайомих — не Батиєва орда, а раз-два ... Тобто, ці двоє. Ще -пара емігрантів, до яких ще невідомо, чи варто тепер звертатися.

Ані Шарм-аль-Шейх, ані Анталія з Хургадою цього року мені не світили, витрати через того Ріхарда не передбачалися — я дав згоду.

Якби людство не вміло шукати, воно давно би вимерло. Шукають усі. Хтось — легких хлібів (хтозна, чи є такі взагалі), інші — теплих країв або принаймні місць, котрісь — свою другу половинку.

І майже ніхто не знаходить бажаного. Один дошукується філософського каменю, а винаходить порох, другий — винюхує короткий шлях до Індії, а відкриває — Америку. Я вже не кажу про скарби Полуботка, бібліотеку Ярослава, оригінали «Іліади», «Слова о полку Ігоревім» чи «Веле-сової книги». Конструюють бізнес-плани західного штибу, а виходять старі, як світ, схеми «як обдурити податкову».

Пошуки врятують людство, бо у пошуках — рушійна сила життя. Талант знаходити — чи кара, з якого боку ще на те подивитись — дається одиницям за якісь тяжкі гріхи у минулих життях. Дороговкази, мапи, досвід батьків та програми ТБ на тиждень нам, по суті, ні до чого. Позбавте себе задоволення клацати пультом, гасаючи з каналу на канал, і розплануйте перегляд телевізора за допомогою дешевої газетки, придбаної у переході (нащо: до скриньки з десяток безкоштовних накидають?) — усе, край: ви — нещасна людина, і гризуть вас сумніви: а чи не пропускаю я чогось більш цікавого на інших частотах?

А якщо ви — митець, то знайти означає - вмерти.

І якби ми надибували свою пару без довгих пошуків, спроб і помилок, людство би повільно збожеволіло від нудьги під безперервний урочисто-бравурний весільний марш Крендель-сона.

Найліпший алгоритм для людства, на моє скромне ІМХО, це — вигадати щось зовсім несумірне, як Індія в Америці, шукати його, вигадане, не знати де (хоч би й Індостан у Карибському морі), знайти таки щось геть зовсім інше, але врешті-решт змикитити, що твоя знахідка теж аж ніяк не зайва, і від неї можна дістати чимало користі. Як от від Латинської Америки: це вам і самба — румба — ча-ча-ча, і сомбреро з пончо, і Ерік (Ель-Терібль) Моралес плюс Анто-ніо Баррера, і команданте Че у береті, гаванські сигари, вулкан Попокатепетль, верхівки Мачу-Пікчу, товстун Марадона, геніальний Сікейрос, псевдофілософ Коельо, Маркес, Борхес, Корт-сар, Альєнде (не Сальвадор), Ернандес, Нерво та, якщо вас цей реєстр не переконує, сам Едсон Арантес ду Насіменто, якого, мабуть, так ніхто давно не зве, і навіть онуки звертаються до нього не інакше, як дідусю Пеле !

А якби пан Кристобаль Колон натрапив таки на свою Індію у тих краях, що мало би людство у дебеті, крім купи дешевого червоного перцю, кориці та імбиру? Уявіть собі: взагалі не існує святкового Ріо з карнавалом, самбадрому, параду танцювальних шкіл, стадіону «Марака-на», загадки золота інків [1] А без неї — і сучасної одеської поетичної школи! , пірамід, бразильської кави, аргентинського танго, мужніх гаучо і мачо, пустелі Наска; ніколи не народжувалися Ґаррін-ча та Евіта Перон? Шакіра та Джей-Ло з їхніми справжніми неповторними жіночними задками?

Та це ні в тин ні у ворота: хай пропаде він пропадом, той червоний перець, я погоджуюся на хмелі-сунелі та лавр благородний!

Пошук способів досягнення нестямної мети — от що головне.

Задача, яку поставив у заповіті барон Карл-Отто фон Пферденкруп перед небожем по сестрі та єдиним спадкоємцем, була проста й неймовірна: цей красивий документ з п’ятьма ступенями захисту (завірений, до речі, у нотаріальній конторі «Фартман і партнери»), з червоними печатками та голограмами, проголошував, що 99 відсотків рухомого та нерухомого майна барона (замок, броварня, винокурня, меблева фабрика, цінні папірен унд кошти на банківському рахунку) по смерті пана Карла-Отто перейдуть у власність пана Ріхарда Шваненвальда виключно за умови, що означений Ріхард знайде в Україні пані Марію (прізвища спадкодавець не пам ’ятає), яку герр Пферденкруп покохав на усе життя, перебуваючи у названій країні під час Східної кампанії 1941-1945 рр., і передасть їй або її спадкоємцям (у разі її смерті) після того, як представниками нотаріальної контори «Фартман і партнери» буде встановлено, що це — само та особа, про яку йдеться, частки спадку розміром в 1 відсоток, що становить 1 млн. ойро.